Глава 13. Аварія

Минуло кілька днів відтоді, як звичний світ Артема перетворився на попіл. Кілька днів безкінечного, липкого жаху, проведених у забарикадованій квартирі, де кожен шорох за стіною змушував серце зупинятися. За цей час він помітив перші зміни в тих, хто залишився на вулицях. Перша хвиля безумства, коли інфіковані летіли натовпом із дикою, звірячою швидкістю, почала спадати. Вірус, схоже, випалював людські тіла зсередини: деякі заражені помітно втратили темп, їхні рухи стали більш рваними, волоченими, хоча вони все ще залишалися смертельно небезпечними.

Залишатися на тринадцятому поверсі означало підписати собі смертний вирок. Коли запаси води майже вичерпалися, Артем зважився на вилазку. Йому пощастило — на підземній парковці сусіднього будинку він знайшов старий, але міцний пікап із ключами в запалюванні. Попередній власник, вочевидь, кинув машину в паніці. На приладовій панелі блідо світився індикатор пального — чверть бака. Негусто, але достатньо, щоб спробувати вирватися з цього затиснутого в бетонні лещата району.

Зараз пікап важко пробивав собі шлях покинутою приміською трасою. Навколо розстилалася сіра, затягнута димом пустка. Артем міцно стискав кермо, намагаючись оминати кинуті речі, спалені каркаси автівок та розірвані пакунки, що хаотично валялися на асфальті. Надія дістатися безпечнішого місця за межами міста була єдиним, що тримало його притомним.

Раптом попереду, метрах у ста від нього, спалахнули короткі, яскраві вогники. Пролунав сухий, тріскучий звук автоматних черг.

Артем інстинктивно пригнувся. Крізь лобове скло він побачив одиноку постать у камуфляжі. Це був військовий. Судячи з розірваного розвантажувального жилета й брудної каски, він тримав оборону вже дуже довго. Його побратими або відступили, або залишилися лежати тут же, на узбіччі — хлопець помітив кілька нерухомих силуетів у такій же формі.

Солдат відстрілювався від чотирьох заражених, які насувалися на нього з лісосмуги. Троє з них рухалися повільно, важко переставляючи ноги, і кулі військового легко збивали їх на землю. Але четвертий... Четвертий виявився з «нової» або просто міцнішої породи. Він зберіг ту саму первісну, дику швидкість. Зигзагами, пригинаючись до самої землі, цей монстр стрімко скорочував дистанцію.

Військовий клацнув затвором — патрони закінчилися. Він судорожно потягнувся до кишені за новим магазином, але швидкий заражений уже злітав у фінальному стрибку, виставивши вперед закривавлені кігті прямо перед обличчям солдата.

У Артема була всього одна секунда. Одна мить, щоб зробити вибір, який назавжди перекреслить його минуле життя хлопця, що просто ховається.

Він закричав від напруги й різко, з усієї сили крутанув кермо ліворуч, одночасно втискаючи педаль газу в підлогу. Важкий пікап ревнув двигуном, зриваючись у занос, і всім масивним боком на повній швидкості влетів в інфікованого за долі секунди до того, як той мав розірвати горло солдату. Пролунав глухий, страшний удар м'яса об метал. Істоту відкинуло далеко на узбіччя. Військовий був урятований.

Але плата за це рішення виявилася миттєвою.

Машину на мокрій від осінньої мжички дорозі крутануло дзиґою. Артем повністю втратив контроль над керуванням. Кермо виривало з рук, світ за вікном перетворився на карусель із сірого неба, дерев та асфальту. Пікап на величезній швидкості вилетів з траси, пролетів через глибокий кювет і на повному ходу врізався прямо у велику скляну вітрину придорожнього продуктового магазину.

Бабах!

Оглушливий вибух скла, тріск пластику та металу. У ту ж секунду в обличчя Артема з білим димом вистрілила подушка безпеки. Сильний, жорсткий удар у чоло вимкнув свідомість хлопця миттєво, зануривши все навколо в абсолютну, глуху темряву.

Минуло кілька годин.

Артем приходив до тями повільно, наче випливав з глибокої, крижаної води. У голові пульсував дикий, нестерпний біль, а на губах відчувався солоний присмак крові. Він розплющив очі й спочатку нічого не зрозумів. Навколо панувала суцільна, густа темрява. Двигун пікапа давно заглух, з-під пом'ятого капота вже навіть не йшов пар. За розбитими вікнами магазину стояла глибока, глуха ніч. Чути було лише, як десь на даху будівлі монотонно й ритмічно капає вода.

Хлопець спробував поворухнутися. Кожне волокно тіла відгукнулося болем, але кістки, здається, були цілі. Він сперся рукою на завалене уламками пасажирське сидіння і спробував штовхнути водійські дверцята ліктем. Залізо заклинило від удару, воно лише жалібно хруснуло, але не піддалося.

Артем замер, важко дихаючи, і подивився крізь пробитий скляний фасад супермаркету на вулицю. Навпроти магазину, через дорогу, височіла темна будівля придорожнього мотелю чи житлового будинку. Його чорні вікна виглядали мертвими й порожніми, як очниці черепа.

І раптом у цьому абсолютному нічному ніщо, на другому поверсі будівлі навпроти, прямо в одному з вікон на одну коротку, невловиму мить спалахнув яскравий промінь ліхтарика. Він ковзнув по стіні, наче подаючи комусь знак...

І одразу згас, знову зануривши світ у непроглядну темряву.