Глава 11. План евакуації

Артем стояв біля дверей, майже не дихаючи. Його пальці так міцно стискали пластикову ручку керамічного ножа, що суглоби побіліли. За стіною, у тамбурі, істота ще кілька разів шкрябнула нігтями по дерматиновій обшивці сусідських дверей, видала глухе, розчароване хрипіння і повільно почовгала вбік східців.

Хлопець повільно видихнув. Залишатися тут, на тринадцятому поверсі, у пастці з гіпсокартону та з мінімальним запасом води — це була повільна смерть. Заражені вже ходили під’їздом. Якщо будинок почне горіти від палаючої внизу машини, він навіть не зможе спуститися. Треба було йти. Тікати з міста, прориватися крізь перекриті траси, шукати безпечне місце. Але пішки він не пройде й кількох кілометрів — його просто наздоженуть.

Йому потрібні були колеса. Надійні, швидкі колеса.

Артем кинувся до вікна і знову зазирнув крізь шпаринку в шторах. Двір під ним нагадував цвинтар спаленого та покинутого заліза. Але його погляд зачепився за дальній куток біля трансформаторної будки. Там, трохи осторонь від загального хаосу, стояв старий, але міцний рамний позашляховик «Мітсубісі Паджеро» темно-зеленого кольору. Машина належала дядьку віті з четвертого під'їзду — затятому рибалці, який доглядав свій автомобіль краще, ніж власну квартиру. Високий кліренс, повний привід, важкий залізний кенгурятник попереду — ідеальний таран для забитих кинутими автівками вулиць.

Головне питання: де ключі?

Артем згадав, що дядько Вітя останні кілька тижнів важко хворів і майже не виходив із дому. Його дружина поїхала до сестри в Полтаву ще до початку цього божевілля. Хлопець вискочив у коридор. Потрібно було перевірити четвертий під'їзд, але виходити на сходи, де щойно ходила тварюка, було чистим самогубством.

Раптом він згадав про балкон. У їхньому будинку загальні пожежні балкони були з'єднані між собою металевими переходами. Це було ризиковано, але набагато безпечніше, ніж темні закриті сходи.

Він швидко скинув цивільне худі, переодягнувся в щільну чорну штормівку, яка менше впадала в око, і взяв свій старий міцний рюкзак, переклавши туди консерви, шоколад та дві пляшки води. Ніж він засунув у кишеню, розуміючи його майже повну марність, але для власного спокою.

Артем підійшов до балконних дверей, тихо повернув клямку і вийшов на свіже повітря. Запах гару тут був настільки сильним, що очі миттєво почали сльозитися. Хлопець переліз через невисоку залізну перегородку, що відділяла його балкон від пожежного переходу, і рушив у бік сусіднього крила будинку.

Перехід на рівні тринадцятого поверху змушував серце стискатися від висоти, але Артем дивився тільки вперед. За кілька хвилин він дістався вікна пожежних сходів четвертого під'їзду. Воно було прочинене. Хлопець зазирнув усередину — тихо. Лише десь знизу доносився далекий гуркіт.

Він акуратно проліз всередину і почав спускатися на шостий поверх, де, як він пам'ятав, жив рибалка. Двері потрібної квартири під номером 142 були причинені. Зсередини пахло ліками та… свіжою кров'ю.

Артем штовхнув двері носком кросівка. У коридорі нікого не було. Хлопець зробив крок на паркет, намагаючись не шуміти.

— Дядько Вітя? — тихо покликав він.

У відповідь з вітальні почулося швидке, рване шурхання. Артем зазирнув туди й ледь не впустив свій ніж. Старий рибалка лежав на підлозі, його ноги були перекушені, але він був живий... точніше, те, що від нього залишилося. Обличчя дядька Віти було сірим, покритим сіткою чорних судин, а червоні очі люто вставилися на хлопця. Істота спробувала підповзти, шкребучи руками по підлозі й видаючи страшний сиплий звук.

Артем пересилив нудоту і відвів погляд. На тумбочці біля входу, прямо поруч із коробкою для риболовних снастей, лежала важка зв’язка ключів із брелоком у вигляді металевої рибки.

Він кинувся вперед, схопив ключі й миттєво вискочив із квартири, захлопнувши за собою двері під лютий рик істоти, яка врізалася в них з іншого боку.

В руці Артема приємно важчав ключ із логотипом «Мітсубісі». Тепер у нього був шанс. Залишалося найскладніше — спуститися вниз, прорватися до машини крізь двір, забитий зараженими, і завести двигун.