Глава 10. Фортеця з гіпсокартону

Артем лежав на паркеті в коридорі, слухаючи власне свистяче дихання. Стіни квартири, які ще вранці здавалися надійним притулком і межею його маленького затишного світу, тепер виглядали тонкими й крихкими. За вікном у вітальні щось важко бухнуло — десь на проспекті вибухнув черговий автомобіль, і шибки у рамах жалібно та довго задзвеніли. Від цього звуку Артем миттєво підхопився на коліна.

У квартирі панував напівморок. Електрики не було, холодильник на кухні більше не гудів, і ця раптова побутова тиша всередині приміщення тиснула на вуха сильніше, ніж крики на вулиці. Хлопець підвівся, на ходу скидаючи з плеча розірваний рюкзак, і побрів до вікна, намагаючись не підходити надто близько до скла.

Краєвид, який відкривався з тринадцятого поверху, зазвичай заспокоював його ночами — вогні міста, рух машин на мосту, далека лінія горизонту. Зараз Лівобережжя нагадувало зону бойових дій. Величезний стовп чорного диму біля метро розповзся вшир, закриваючи половину неба. Було видно, як по проспекту, в суцільному заторі між кинутими машинами, метаються маленькі крапки. Люди. Вони бігли хаотично, наче мурахи, яких викурюють із гнізда. А за ними, швидкою темною хвилею, рухалися інші крапки.

Артем засмикнув щільні штори, залишаючи лише вузьку шпаринку. Страх, що його можуть помітити знизу, був ірраціональним — тринадцятий поверх все-таки — але логіка зараз поступилася місцем тваринному інстинкту самозбереження.

— Так, треба думати. Думати, а не панікувати, — пробурмотів він, кусаючи губу. Голос прозвучав чужо і глухо.

Він пішов на кухню. Перше, що потрібно було зробити — зробити запас води. Артем відкрив кран. Вода пішла тонкою, іржавою цівкою, яка ставала дедалі слабшою. Тиск у системі падав через зупинку насосів. Хлопець судорожно почав хапати з полиць усе, що мало хоч якусь місткість: чисті каструлі, глибокі миски, пластиковий перевернутий бутль для фільтра, навіть трилітрову банку, в якій колись мама передавала варення. Він підставляв їх під кран, ловлячи кожну краплю, поки вода остаточно не перестала текти, залишивши після себе лише шипіння порожніх труб.

В результаті в нього вийшло близько п'ятнадцяти літрів. На скільки цього вистачить? На тиждень, якщо економити? А що потім?

Далі Артем відкрив холодильник. Різкий запах сиру, що почав псуватися, нагадав, що без живлення цей білий ящик скоро перетвориться на смітник. Він витяг звідти упаковку сосисок, шматок масла, кілька яєць та відкриту банку консервованих томатів. У кухонній шафі знайшлися дві пачки макаронів, пів мішка гречки, пара банок тушкованого м’яса, які він купив «про всяк випадок» ще місяць тому, і кілька плиток шоколаду.

Він склав усе це на столі, оцінюючи свої шанси. З голоду він не помре в перші дні, це точно. Але головна проблема була в іншому. Артем подивився на кухонний ніж — тонкий, керамічний, з яскраво-зеленою ручкою, призначений для нарізання овочів. Згадуючи силу жінки біля гаражів та швидкість заражених, хлопець зрозумів, що з цим «інструментом» він не протримається й секунди, якщо двері квартири хтось виб'є. Гіпсокартонні перегородки між кімнатами та дешеві міжкімнатні двері з пресованої тирси не захистили б навіть від сильного удару ноги.

Артем повернувся в коридор. Оглянув вхідні двері. Вони були залізними, але з тих, які ставлять у новобудовах «від забудовника» — тонкий лист металу, який при бажанні можна розкрити консервним ножем.

Раптом у тамбурі, прямо за його дверима, пролунав важкий, глухий шурхіт. Хтось підійшов до дверей сусідньої квартири. Артем завмер, затамувавши подих і міцно стиснувши в руці свій зелений керамічний ніж. З-за стіни почувся знайомий, страшний звук — рване, судомне дихання та низьке, тваринне гарчання.

Хтось із сусідів повернувся додому. Але вже не людиною.