Глава 9. Пастка на тринадцятому поверсі

Артем стояв на сходовому майданчику першого поверху, притиснувшись спиною до холодного бетону стіни. За товстими металевими дверима під’їзду продовжували гупати тіла заражених. Звук їхніх нігтів, що шкрябали по залізу, відлунював у під’їзді моторошним, ритмічним скреготом. Всередині панувала суцільна темрява, яку розбивало лише вузьке тьмяне світло крізь маленьке скло над дверима. Лампи не горіли, ліфти стояли мертвими брилами, а з шахти доносилося глухе, натужне рипіння металевих тросів, які застрягли десь між поверхами.

Хлопець дістав телефон. Екран загорівся блідим світлом, вихопивши з темряви цифри: 14:12. Комендантська година вже почалася, але зараз ці правила здавалися смішними. Артем увімкнув ліхтарик на смартфоні й направив промінь на сходи. Йому треба було піднятися на тринадцятий поверх. Раніше він ніколи не замислювався, як це — йти пішки на таку висоту, коли працює ліфт. Тепер цей підйом здавався сходженням на Голгофу.

Він почав підніматися, намагаючись ступати якомога тихіше. Кожен крок по бетонних сходах віддавався в порожньому під’їзді гучним ехом. На п'ятому поверсі Артем зупинився, щоб перевести подих. Його легені буквально випалювало від навантаження, а понівечений рюкзак з однією лямкою боляче відтягував ліве плече.

Раптом зверху, десь із району дев'ятого чи десятого поверху, донісся дивний звук. Це було повільне, волочене човгання взуття по бетону та важке, свистяче дихання. Промінь ліхтарика Артема вихопив із темряви перила вище: на стінах виднілися свіжі, темні мазки, схожі на відбитки закривавлених долонь.

Хлопець миттєво вимкнув ліхтарик, занурюючи під’їзд у повну, липку темряву. Він замер, майже не дихаючи, і втиснувся в куток біля сміттєпроводу. Серце калатало так сильно, що здавалося, істота зверху точно почує цей стукіт.

Звуки наближалися. По сходах вниз спускалося щось... чи хтось. Почувся глухий удар — істота зачепила плечем стіну. А потім — тихий, жалібний людський хрип:

— До... допоможіть... хто-небудь...

Артем відчув, як по спині пробіг мороз. Це не був дикий рик зараженого. Це був голос старого сусіда з десятого поверху, дядька Петра. Але в цьому голосі було щось таке, від чого внутрішній голос Артема кричав: «Не рухайся! Сховайся!»

Через кілька секунд повз його сходовий майданчик повільно пройшла темна силуетна фігура. В слабкому світлі, що падало з вікна між поверхами, Артем побачив, що весь бік старого був розірваний, а піджак просяк кров'ю. Але найстрашніше — його рухи вже ставали рваними, а голова неприродно сіпалася вбік. Вірус уже переписував його нервову систему. Дядько Петро повільно спускався вниз, туди, де біля входу продовжували грюкати інші монстри. Він уже не був людиною, він був на стадії трансформації.

Почекавши, поки кроки старого стихнуть на нижніх прольотах, Артем, ледь стримуючи тремтіння в колінах, кинувся вгору. Він більше не намагався йти тихо. Він просто летів через дві сходинки, задихаючись від пилу та смороду гару, що проникав крізь щілини зачинених вікон.

Одинадцятий, дванадцятий, тринадцятий...

Ось вони, знайомі тамбурні двері на три квартири. Вони були зачинені, і це був хороший знак. Артем судорожно вставив ключ, повернув його двічі й заскочив у тамбур, одразу закриваючи за собою важкий замок. Потім підлетів до дверей своєї квартири, відкрив її, ввалився всередину і зачинився на всі можливі засуви та замки.

Він упав на підлогу в коридорі прямо на рюкзак. Навколо була його звична, затишна квартира: на вішалці висіла куртка, в якій він ходив минулого тижня, на полиці стояли парфуми. Але за вікном небо було чорним від диму, а з вулиці доносилися далекі крики та черги автоматних пострілів. Артем зрозумів: він дістався фортеці, але ця фортеця легко могла перетворитися на його персональну могилу, якщо він не знайде зброю і спосіб вижити.