Глава 8. Дорога додому

Щоб дістатися своєї орендованої квартири, Артему потрібно було перетнути кілька житлових кварталів великого спального району. Раніше цей шлях пішки займав у нього не більше двадцяти хвилин вздовж затишних алей, повз магазини, кав'ярні та невеликі ринки. Зараз кожні сто метрів перетворилися на смертельно небезпечний квест, де будь-яка помилка могла стати останньою.

Хлопець рухався короткими перебіжками, намагаючись триматися тіні будівель, парканів та густих кущів шипшини, які розрослися вздовж панельних п'ятиповерхівок. Його органи чуття загострилися до межі: він помічав кожну дрібницю, вловлював найменший шурхіт. Світ навколо занурювався в анархію з лякаючою швидкістю. Закон і порядок, які будувалися десятиліттями, випарувалися за кілька годин.

На дорогах панував повний параліч. Багато автівок стояли кинутими прямо посеред перехресть із розчиненими дверима. Деякі машини врізалися в стовпи або в інші транспортні засоби, утворюючи складні барикади з понівеченого металу. Артем пройшов повз новенький чорний позашляховик, який влетів у вітрину аптеки. На водійському сидінні нікого не було, але все шкіряне кермо було заляпане темними, підсохлими краплями. Поруч, на асфальті, валявся дитячий черевичок, загублений у паніці. Ці німі свідчення людських трагедій траплялися на кожному кроці, але Артем змушував себе не дивитися на них. Емоції були зайвими. Вони уповільнювали реакцію, а швидкість зараз була єдиним, що тримало його на цьому світі.

Проходячи повз черговий закинутий двір, він почув голосний плач. У пісочниці, на дерев'яній лавці, сиділа літня жінка. Вона тримала на колінах стару фотографію у рамці й тихо, монотонно голосила, не звертаючи уваги на те, що відбувалося навколо. За кілька десятків метрів від неї, біля під’їзду, двоє чоловіків брутально ламали замок на дверях невеликого продуктового кіоску, використовуючи для цього залізний лом. Вони кричали один на одного, ділячи ще не вкрадений крам. Артем пригнувся і швидко проминув цей двір через кущі. Допомагати жінці чи зупиняти мародерів він навіть не думав — його власний внутрішній компас тепер показував лише один напрямок: його дім.

Раптом, коли він перетинав відкриту ділянку біля місцевого стадіону, з-за трибун вискочила постать. Артем миттєво зупинився, втискаючись у цегляну стіну трансформаторної будки. Це був один із них. Інфікований чоловік, судячи з одягу — колишній будівельник у брудній помаранчевій жилетці. Його рухи були смиканими, рваними, наче його тілом керував недосвідчений ляльковод. Голова істоти була закинута назад, а з відкритого рота, звідки стікала густа сліна в перемішку з кров'ю, виривався сухий, свистячий звук. Він не бачив Артема, бо його червоні, залиті капілярами очі безцільно блукали по порожніх трибунах. Істота шукала здобич.

Артем затамував подих. Його серце калатало так сильно, що, здавалося, цей стукіт можна було почути за кілька метрів. Рука хлопця мимоволі залізла в кишеню кенгурушки, пальці намацали холодну пластмасову ручку павербанка — єдиного важкого предмета, який був під рукою, окрім ключів. Смішно. Він збирався захищатися мобільною батаєю проти монстра, який не відчував болю. Саме в цей момент хлопець чітко усвідомив, наскільки він беззахисний. Без зброї, без підготовки, без найменшого розуміння того, як битися. Якщо ця тварюка його помітить — він труп.

На щастя, інфікований почув якийсь звук з іншого боку стадіону — там з гуркотом упав металевий лист із даху розбитого павільйону. Істота різко, з дикою швидкістю розвернулася і зорвалася з місця, перебираючи ногами так швидко, що вже за кілька секунд зникла за бетонним парканом. Артем почекав ще хвилину, витер піт з чола і практично поповз далі, вздовж стіни.

Чим ближче він підходив до свого кварталу, тим ясніше розумів, що новини в Телеграмі не брехали. З боку метро «Лівобережна» в небо піднімався гігантський, густий стовп чорного диму, який закривав собою сонце, перетворюючи день на похмурі, задимлені сутінки. У повітрі кружляли пластівці чорного попелу, які повільно осідали на брудний асфальт, на дахи кинутих машин, на плечі Артема. Місто горіло. Попіл України вже починав покривати її вулиці.

Коли до його під'їзду залишалося пройти всього один великий двір, Артем раптово почув позаду себе швидкий, шуркаючий звук. Хлоєць озирнувся і його серце зупинилося від жаху: з-за рогу будинку, який він щойно минув, вискочила жінка в розірваному халаті. Її обличчя було спотворене люттю, а очі горіли тим самим кривавим світлом. Вона помітила його. І вона вже летіла вперед, виставивши перед собою закривавлені пальці з обламаними нігтями.