Глава 7. Дзвінок, який усе змінив

Лабіринти спального району зустріли Артема відносною, але зловісною тишею. Тут, між панельними хрущовками та занедбаними дитячими майданчиками, засадженими старими каштанами, відлуння катастрофи з головного проспекту здавалося глухішим. Проте це була ілюзія безпеки. Повітря було густим від пилу та запаху горілої гуми, а десь на верхніх поверхах беззупинно вив собака, чий господар, вочевидь, кинув його, рятуючи власну шкіру.

Артем забіг у простір між сірими бетонними гаражами, важко спираючись спиною на іржаву залізну стіну одного з них. Ноги підкошувалися, коліна ходили ходуром, а в горлі стояв стійкий присмак заліза — наслідок дикого, панічного бігу. Він сповз по стіні вниз, у брудну осінню траву, і притис долоні до обличчя, намагаючись зупинити шалений стукіт у скронях. Його пальці пахли кавою, яку він пив вранці в офісі. Вранці… Здавалося, з того моменту пройшов щонайменше рік, а не якихось кілька годин. Колишнє життя змило за лічені хвилини, залишаючи замість нього первісний хаос, де людина людині більше не була колегою чи другом. Вона була або загрозою, або здобиччю.

Раптом телефон у кишені худі знову завібрував. Цього разу це була не коротка вібрація від сповіщення — апарат наполегливо, довго тремтів, розриваючи тишу схованки. Артем здригнувся, миттєво вихопив мобільний і подивився на екран. На дисплеї знову горіла бліда одинока паличка зв’язку, яка якимось дивом пробилася крізь перевантажені вишки мобільних операторів. Але найголовніше — на екрані світилося одне-єдине слово: «Мама».

Серце хлопця зробило кульбіт і забилося десь у самому горлі. Він судорожно провів пальцем по екрану, приймаючи виклик, і притис слухавку до вуха так сильно, що пластиковий корпус хруснув.

— Мамо! Мамо, ти мене чуєш?! — закричав він у мікрофон, навіть не намагаючись стримувати сльози, які нарешті ринули з очей від перенапруження. — Мамо, де ви? Що у вас відбувається?

З динаміка спочатку долинав лише жахливий, білий шум, який переривався механічним клацанням цифрових перешкод. Артем затамував подих, боявся навіть поворухнутися, щоб не розірвати цей кволий місток із рідним домом. Нарешті крізь тріск прорвався далекий, слабкий звук. Це був голос матері, але хлопцеві знадобилося кілька секунд, щоб упізнати його. Зазвичай спокійна, розважлива жінка, яка завжди знала, що робити, зараз буквально захлиналася від ридань. Її голос тремтів від такого дикого, первісного жаху, якого Артем не чув ніколи у своєму житті.

— Ар… Артемчику… сину… ти живий? — Голос зривався на крик, мобільна мережа ковтала кожне друге слово, але хлопець ловив кожен звук. — Боже, сину… не виходь… не виходь на вулицю…

— Мамо, я в місті, зв’язку немає, транспорт стоїть! Що у вас у передмісті? Батько де? — Артем підхопився на ноги, притискаючись спиною до гаража й оглядаючи порожній двір. Його наївна надія на те, що за містом усе спокійно, рушилася прямо зараз, у режимі реального часу.

— Батько… батько пішов до сусідів… допомогти… — Жінка на тому кінці дроту знову зайшлася істеричним плачем, і Артем почув, як на задньому плані в її будинку щось важко гупнуло, наче хтось з усієї сили вдарив у вхідні двері. — Артеме, вони… вони не люди більше! Вони жеруть один одного! Сусідський хлопець… Микола… він накинувся на власну матір прямо на городі… Я бачила з вікна… Вони швидкі, сину, дуже швидкі! Батько не повернувся… О Боже, вони вже вибили двері в під’їзд, вони йдуть сюди! Не їдь до нас, чуєш?! Не намагайся їхати до передмістя! Забарикадуйся… Сховайся… Не довіряй ніко…

— Мамо! Мамо, чуєш мене?! Закрийся в кімнаті! Рушницю батькову візьми, вона ж у сейфі! Мамо! — кричав Артем у повний голос, абсолютно забувши про обережність. Його очі застилала пелена сліз, а всередині все вигорало від страшного, безпорадного гніву. Він був тут, у сірому київському дворі, а його матір там, за тридять кілометрів, гинула в цю саму хвилину, і він нічого, зовсім нічого не міг зробити.

Динамік знову вибухнув серією гучних, металевих щипків. Крізь них хлопець чітко почув страшний, гучний тріск дерева — двері в батьківському домі вилетіли під чиїмось важким ударом. Мати встигла лише коротко, пронизливо закричати: «Артеме, я люблю те…», після чого пролунав дивний, мокрий звук, шурхіт падіння телефона на підлогу і глухе, тваринне ричання, яке хлопець уже чув на проспекті. Потім зв'язок обірвався остаточно. На екрані з'явився сухий, байдужий напис: «Виклик завершено», а значок мережі змінився на порожній трикутник з хрестиком. Мобільний зв'язок помер, цього разу, здавалося, назавжди.

Артем повільно опустив руку з телефоном. Світ навколо нього перестав існувати. Пташки, які досі літали між деревами, сіре небо, бетонні багатоповерхівки — все це перетворилося на пласкі, позбавлені сенсу декорації. Дзвінок, який тривав не більше хвилини, повністю перевернув його свідомість, випаливши всередині ту саму наївну, дитячу частину, яка до останнього вірила, що це просто тимчасові заворушення, що завтра приїдуть танки, розженуть божевільних, і все повернеться на свої місця.

Нічого не повернеться. Батьків більше немає. Дому більше немає. Захисту немає. Він залишився зовсім один у багатомільйонному місті, яке на його очах перетворювалося на гігантську, криваву м'ясорубку.

Хлопець стояв посеред брудного провулка, а його зуби стукали від дрібного, нервового ознобу. Вперше у житті він відчув, як страх смерті трансформується у щось інше — у глуху, важку лють і звірячий інстинкт самозбереження. Він більше не буде бігти разом із натовпом, не буде чекати допомоги від поліції чи армії, які самі не знали, що робити. Йому потрібно було дістатися своєї квартири, забрати хоча б якісь запаси й вижити. Просто вижити, попри все.

Він витер сльози рукавом брудної худі, міцніше перехопив лямки рюкзака і зазирнув за ріг гаража. Його погляд, який раніше був м'яким і розгубленим, став жорсткішим. Перший урок нового світу Артем засвоїв занадто дорогою ціною: назад дороги немає, а колишній Артем — хлопець, який боявся стоматологів і притримував двері в метро — помер разом із голосним тріском батьківських дверей на тому кінці телефонного дроту. Тепер починалася зовсім інша гра, де правилом було лише одне: живи.