Глава 6. Надзвичайний стан

Натовп хлинув назад із такою силою, що Артема відкинуло від ліхтарного стовпа. Його боляче вдарили ліктем у ребра, хтось наступив на кросівок, ледь не здерши взуття з ноги. Навколо кричали сотні голосів, зливаючись у суцільний, позбавлений людських слів ультразвук жаху. Мародери кидали свої пакунки з крупами прямо під ноги тим, хто біг позаду. П'ятилітрові баклажки з водою, за які ще хвилину тому билися на смерть, тепер тріскалися під важкими підошвами, заливаючи асфальт криваво-брудною кашею.

Артем розвернувся і піддався загальному потоку, перебираючи ногами так швидко, як тільки міг. Озирнувшись через плечі лише на секунду, він заціпенів. З широкого провулка між дев'ятиповерхівками на проспект вивалювалася хвиля інфікованих. Їх було не двоє і не троє — щонайменше кілька десятків. Вони бігли натовпом, але не так, як біжать звичайні люди. Їхні тіла здригалися, руки були викинуті вперед, а голови сіпалися, наче від постійних судом. Вони рухалися зі швидкістю професійних спринтерів, абсолютно не зважаючи на перешкоди. Один із них, чоловік у брудному фартуху м'ясника, спіткнувся об бордюр, перекинувся через голову, але миттєво підхопився, навіть не збавивши темпу, хоча його ліва рука після падіння вигнулася під неприродним кутом. Вони не відчували болю.

У цей момент над проспектом, перекриваючи крики та автомобільні клаксони, пролунав важкий, механічний гуркіт. Звук ішов згори, зі стовпів, де були встановлені старі радянські гучномовці міської системи оповіщення, які не працювали вже кілька десятиліть. Вони хрипіли, плювалися статичним шумом, а потім крізь тріск прорвався сухий, монотонний і абсолютно позбавлений емоцій жіночий голос запису:

«Увага! Громадяни України! Відповідно до указу Президента, на всій території держави вводиться надзвичайний стан та комендантська година. Повторюю: вводиться надзвичайний стан. Усім цивільним особам наказано негайно звільнити вулиці та залишатися у своїх домівках або найближчих укриттях. Не піддавайтеся паніці. Сили правопорядку та Збройні сили беруть ситуацію під контроль. Будь-яке переміщення без спеціальних перепусток після чотирнадцятої години заборонено. Повторюю…»

Повідомлення крутилося по колу, але його слова звучали як знущання. Артем біг повз кинуті машини, водії яких просто залишали ключі в запалюванні й тікали пішки, бачачи, що затор попереду не зрушить ні на сантиметр. «Беруть ситуацію під контроль», — прокрутилося в голові хлопця. Він бачив цей «контроль» прямо зараз: жодного солдата, жодного поліцейського, лише порожній екіпаж патрульних, який врізався в дерево за п'ятдесят метрів попереду. Двері патрульного авто були розчинені, а на білому капоті червоніли свіжі відбитки долонь.

Повітря ставало важким, дихати було важко через гари та пил, що піднявся від сотень ніг. Артем відчував, як у нього починає колоти в боці, а легені буквально випалює від швидкого бігу. Він ніколи не відзначався особливою фізичною витривалістю — звичайний офісний працівник, чий максимум — це прогулянка до парку на вихідних. Його рюкзак на плечах зараз здавався налитим свинцем, лямки боляче врізалися в плечі крізь тонку тканину худі, але скинути його хлопець не наважувався. Там було все його теперішнє життя.

Орда заражених ззаду наганяла натовп. Перші ряди втікачів уже перетинали сусіднє перехрестя, коли Артем почув позаду себе близький, хрипкий звук, схожий на гарчання скаженого собаки. Він озирнувся. Молода дівчина, яка бігла всього в трьох метрах позаду нього, спіткнулася об кинуту кимось дорожню сумку. Вона впала, роздираючи коліна об гострий асфальт, і встигла лише підняти голову, як на неї зверху всією вагою навалилася істота — колишній підліток у розірваній шкільній формі. Його зуби миттєво впилися дівчині в шию. Чути було лише короткий, захлинаючийся крик і хрускіт, від якого Артема ледь не вивернуло прямо на бігу.

Хлопець закричав від жаху, з останніх сил змушуючи свої м'язи працювати. Тваринний страх смерті, який він завжди глибоко ховав, зараз повністю підпорядкував собі його тіло. Він більше не думав про роботу, про оренду, про майбутнє. Існував лише цей конкретний крок, цей вдих і це божевільне бажання вижити.

Він звернув ліворуч, у двори, намагаючись сховатися між гаражами та дитячими майданчиками, де орді було б важче рухатися суцільною стіною. Гучномовець на проспекті продовжував свій монотонний рев: «Сили правопорядку беруть ситуацію під контроль…», але його звук повільно згасав позаду, залишаючи Артема наодинці з реальністю, де контроль належав лише смерті й тим, хто встиг втекти. Навколо занурювалися в темряву вікна багатоповерхівок — місто вимикало світло, немов намагалося прикинутися мертвим, щоб його не чіпали.