Глава 5. Перша паніка

Коротка вібрація в кишені змусила Артема здригнутися, наче від удару струмом. Він судорожно вихопив телефон, майже впустивши його на асфальт, покритий осколками розбитого автомобільного скла. На екрані в правому верхньому кутку блідо блимала одна-єдина паличка мережі, біля якої висіла заповітна літера «Е». Це був слабкий, нестабільний сигнал, який міг зникнути будь-якої секунди, і хлопець це розумів. Месенджери вибухнули десятками запізнілих сповіщень, які почали пробиватися крізь перевантажений шлюз. Екран миготів від повідомлень у робочих чатах, але Артем, ігноруючи все, одразу відкрив стрічку регіональних новин. Телеграм-канали, які ще вранці намагалися дотримуватися цензури, тепер нагадували стрічку військових зведень з місця катастрофи. Картинки й відео не завантажувалися, але короткі текстові повідомлення малювали картину повного, неконтрольованого колапсу міста.

«УВАГА! Метрополітен повністю зупинено. Станції працюють виключно як укриття. Не намагайтеся пройти на перони».

«На в’їздах до Києва з боку Житомирської та Обухівської трас зафіксовано перші збройні сутички між невідомими групами та підрозділами Національної гвардії. Влада закликає цивільних не наближатися до блокпостів».

«Центральний залізничний вокзал заблоковано натовпом. Поїзди відправляються без дотримання графіків, лише за фактом заповнення вагонів».

Артем перечитував ці рядки, і кожен з них забивав черговий цвях у труну його колишнього, спокійного життя. Але найбільше його зачепило повідомлення, яке з'явилося буквально три хвилини тому у великому столичному пабліку:

«Масштабний вибух на лівому березі, район станції метро Лівобережна. Очевидці повідомляють про підрив автоцистерни біля торгового центру, який штурмував натовп інфікованих. Район повністю відрізаний пожежею. Рятувальники не можуть дістатися місця через затори».

Артема обдало холодним потом. Лівобережна. Це був саме той район, де знаходилася його орендована квартира, де залишилися всі його речі, теплий одяг та документи, які він не взяв із собою зранку. Тепер там усе горіло. Місто тріщало по швах, і лінії розлому проходили прямо по тих місцях, які він вважав своїм домом. Ця новина остаточно перекреслила будь-які плани перечекати кризу в затишній кімнаті з ноутбуком та чаєм.

Навколо нього панував справжній, первісний хаос. Зупинка громадського транспорту перетворилася на дике пасовище, де люди втратили будь-яку подобу цивілізованості. Жовтий автобус Богдан, який намагався виїхати з кишені, був буквально обліплений людьми. Вони грюкали в зачинені скляні двері, кричали, благали водія впустити їх усередину. Хтось намагався залізти крізь відчинене кватиркове вікно, але пасажири зсередини з лайкою виштовхували нещасного назад на асфальт. Коли водій, злякавшись натовпу, різко натиснув на газ і рушив прямо через бордюр, кілька людей не втрималися і впали під колеса. Почувся дикий, пронизливий жіночий крик, але автобус навіть не пригальмував, лишаючи за собою хмару смердючого дизельного вихлопу та розпластане на дорозі тіло.

Поруч, біля великого супермаркету мережі АТБ, ситуація була ще гіршою. Скляні автоматичні двері магазину були вибиті разом із залізними рамами. Всередину залітав натовп, а назад вибігали люди, міцно притискаючи до грудей коробки з консервами, пакунки з крупами та бутлі з водою. Це вже не було схоже на покупки — це було брутальне, хаотичне мародерство. Раптом із дверей вискочив молодий хлопець у брудній куртці, тримаючи в руках дві великі п'ятилітрові баклажки води. Ззаду на нього налетів старший, кремезний чоловік у діловому костюмі, але вже без краватки та з розірваною сорочкою. Чоловік з розгону вдарив хлопця в спину, збиваючи з ніг. Баклажки вилетіли з рук, одна з них лопнула, і чиста, прозора вода почала швидко вбиратися в брудний придорожній пил.

— Це моє! Моє, с*ка! У мене вдома діти без води сидять! — кричав чоловік у костюмі, б'ючи хлопця ногами по обличчю, намагаючись підібрати другу, цілу пляшку.

Ніхто не втручався. Перехожі просто оминали бійку, намагаючись швидше забігти у розграбований магазин або навпаки — втекти від нього якомога далі. Артем застиг на місці, притиснувшись спиною до холодного бетонного стовпа ліхтаря. Його виховання, його наївна віра в те, що «люди завжди залишаються людьми і прийдуть на допомогу», руйнувалися з кожною секундою. Він бачив, як поважні з виду громадяни, які ще вчора, напевно, ходили в офіси й обговорювали курси валют, тепер перетворювалися на тварин через шматок хліба чи пляшку води. Його нудило від жаху і від усвідомлення власної безпорадності. Закони більше не працювали. Поліції не було. Світ, до якого він звик, змивався в унітаз історії.

Раптом телефон у руці знову пискнув і екран остаточно погас — напис «Немає мережі» повернувся, тепер уже, здавалося, назавжди. Паличка зв'язку зникла, забираючи з собою останній місток до інформації. Артем сховав мобільний у кишеню худі й глибоко вдихнув носом гаряче, просякнуте бензиновим смородом повітря. Натовп біля супермаркету почав стрімко рідшати, але не тому, що люди набрали їжі. З боку сусіднього провулка донісся той самий звук, якого Артем боявся понад усе на світі — колективне, гортанне хрипіння і швидкий, дріботячий тупіт десятків ніг по асфальту. Орда інфікованих, приваблена шумом бійки та криками, виходила на проспект. Почалася перша справжня, масштабна паніка, і Артем зрозумів, що якщо він зараз же не побіжить, його просто затопче натовп, що кинувся навтьоки, або розірвуть ті, хто йшов слідом.