Глава 4. Незрозумілі випадки

Сходовий майданчик бізнес-центру нагадував розтривожений мурашник. Десятки людей із різних офісів мовчки, але дуже швидко спускалися вниз, тупаючи черевиками по бетонних сходах. Хтось на ходу намагався зловити мережу, піднімаючи телефон над головою, хтось тихо перешіптувався. Паніка ще не вибухнула на повну силу, але повітря вже було буквально просякнуте липким передчуттям катастрофи.

Коли Артем штовхнув важкі скляні двері й вийшов на ґанок, міська спека в перемішку з осінньою прохолодою і різким запахом гару вдарила в обличчя. Вулиця, яка ще кілька годин тому жила своїм звичним, розміреним життям, тепер стрімко змінювалася.

Машини на дорозі стояли в щільному, нерухомому заторі. Водії безперестану тиснули на клаксони, через що над проспектом стояв суцільний, зводячий з розуму гул. Хтось намагався об'їхати затор по тротуару, чулися крики пішоходів та брудна лайка. Цивілізація змивалася з обличчя міста, як дешевий макіяж під дощем.

Раптом з боку центру, розганяючи затор і змушуючи машини буквально втискатися в бордюри, на шаленій швидкості пролетіли три автомобілі швидкої допомоги. Слідом за ними, виючи сиренами на всю потужність, промчали два екіпажі патрульної поліції. Вони не просто їхали — вони летіли так, наче за ними хтось гнався, або попереду відбувалося щось настільки масштабне, що на правила дорожнього руху більше ніхто не зважав.

Артем дістав телефон. Екран залишався «мертвим» — жодної палички зв'язку.

— Ну давай же, ну хоч щось, — пробурмотів він, судорожно відкриваючи месенджери. Але кружечки завантажень лише безкінечно крутилися, підтверджуючи повну ізоляцію від інформації.

Він рушив у бік зупинки, намагаючись триматися ближче до стін будівель. Перехожі навколо поводилися дивно. Багато хто просто біг, не розбираючи дороги. Артем помітив жінку, яка сиділа прямо на асфальті біля зачиненого обмінника валют і, обхопивши голову руками, тихо та монотонно хитала тілом вперед-назад. Ніхто не звертав на неї уваги. Кожен був зайнятий власним порятунком.

Раптом попереду, біля входу в невеликий сквер, натовп людей різко ххх хитнувся вбік, утворюючи порожнє півколо. Почулися перелякані жіночі крики. Артем мимоволі зупинився й зазирнув через плечі попереду йдучих людей.

На газоні, між лавками, відбувалося щось абсолютно дике. Чоловік у розірваній білій сорочці лежав на землі, а на ньому верхи сидів інший — без куртки, у брудних джинсах. Той, що був зверху, здійснював швидкі, рвані рухи головою, наче... наче він намагався щось вигризти з плеча своєї жертви. Чоловік знизу вже не кричав — він лише хрипів, а його ноги безпорадно смикалися по траві.

— Гей! Ти що твориш, виродок?! — крикнув якийсь сміливець із натовпу, піднімаючи з землі важку суху гілку. — Ану відійшов від нього!

Нападник раптово завмер. Його плечі сіпнулися, і він повільно, вкрай неприродно повернув голову до людей. Обличчя істоти було повністю залите свіжою, яскравою кров'ю, яка капала з підборіддя на траву. Але найстрашнішим було те, що Артем уже бачив вранці — очі. Абсолютно червоні білки, позбавлені будь-якого людського виразу. Це був чистий, первісний голод.

Істота видала такий гучний і лютий рик, що натовп миттєво кинувся врозтіч. Артем відчув, як його сильно штовхнули в плече, мало не збивши з ніг. Страх, який до цього моменту був глибоко всередині, гарячою хвилею вдарив у голову. Хлопець розвернувся і побіг разом з усіма, більше не озираючись.

Він біг так швидко, як тільки міг, перестрибуючи через бордюри й оминаючи кинуті прямо посеред дороги машини, з яких люди тікали пішки. Попереду замаячила знайома зупинка маршруток, але замість акуратного павільйону там тепер було справжнє поле бою: перевернуті сміттєві баки, розбите скло та натовп, який штурмував автобус, що намагався виїхати з кишені.

Артем зупинився, важко дихаючи і хапаючись за серце. Саме в цей момент його телефон у кишені раптово і дуже коротко завібрував, подаючи знак, що на одну коротку секунду з'явився слабкий сигнал мережі.