Глава 3. Дивні новини

До першої години дня ніхто в офісі вже навіть не намагався робити вигляд, що працює. Робочі чати затихли, натомість оупен-спейс гудів від напружених, напівпошепких розмов. Люди збивалися в купки біля вікон та в коридорі, судорожно оновлюючи стрічки новин на телефонах. Мобільна мережа «лежала» майже повністю — іноді на екрані з'являлася одна паличка зв'язку, але зробити дзвінок було неможливо, виклик одразу скидався з коротким гудком помилки.

Артем сидів за своїм столом, впершись підборіддям у долоні. Єдиним джерелом інформації залишався дротовий офісний інтернет, але й він працював так, наче повернулися часи диалапу. Сторінки вантажилися хвилинами, картинки не відкривалися, залишаючи замість себе порожні квадрати з хрестиками.

— Дивіться, що в Телеграмі пишуть, — крикнув Макс із відділу продажів, не відриваючи погляду від монітора свого ПК. — У пабліках Оболоні виклали відео... Ну, тобто, текст опису відео. Саме відео не грузиться. Пишуть, що на вулиці якісь люди розгромили кілька машин швидкої і напали на патруль поліції. Пишуть, що нападники не реагували на попереджувальні постріли в повітря.

— Та що це за брєд? — нервово вигукнула Юля, яка вже вдесяте намагалася засунути в сумочку косметичку, але руки так тремтіли, що все падало на підлогу. — Який напад? Це що, теракт? Хімічна зброя? Чому влада мовчить?

Влада не те щоб мовчала, вона просто не встигала за подіями. Артему нарешті вдалося пробитися на один із великих новинних агрегаторів. Червоний плакат «ЕКСТРЕНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ» займав половину екрана. Текст під ним був коротким, але від нього віяло справжнім, непідробним жахом офіційних структур:

«Рішенням Ради національної безпеки і оборони, у зв'язку з епідеміологічною загрозою невідомого характеру, вводиться особливий режим переміщення в межах Київської, Київської областей та кількох сусідніх регіонів. Громадянам наполегливо рекомендується залишатися у закритих приміщеннях. Не намагайтеся самостійно залишати міста на власному транспорті — траси перекриті для забезпечення руху військової та медичної техніки».

Артем зачитав це вголос. В офісі на мить запала така тиша, що було чути, як натужно гуде старий холодильник у кутку кухні.

— Траси перекриті? — перепитав Сергій, який уже стояв у куртці й тримав у руках ключі від машини. Його обличчя зблідло ще сильніше. — У мене дружина з дітьми під Броварами, на дачі у тещі. Як це — перекриті? Мені треба туди!

Він не став чекати офіційної першої години. Розвернувся і практично вибіг з офісу, гупнувши дверима так, що здригнулися жалюзі. Його приклад став сигналом для всіх інших. Менеджери почали хапати сумки, вимикати комп'ютери, навіть не закриваючи робочі програми. Стабільний, чистенький, безпечний світ офісного комфорту лопнув, як мильна бульбашка.

Артем теж почав згортати свої нехитрі пожитки. Він вимкнув монітор, і в чорному склі на секунду побачив своє відображення — розгублене, налякане обличчя хлопця, який абсолютно не розумів, що робити далі. Куди бігти? До своєї орендованої квартири на лівому березі? Чи на автовокзал, намагаючись прорватися до батьків у передмістя? Дзвінок матері, який він отримає пізніше, ще не відбувся, але всередині вже кричав тваринний інстинкт: «Тікай у затишне місце. Сховайся».

Перед тим як витягнути шнур живлення з розетки, Артем кинув останній погляд на екран сусіднього комп'ютера, який хтось забув вимкнути. Там була відкрита регіональна стрічка новин. Одне із повідомлень, яке щойно з'явилося, змусило його серце пропустити удар.

«Увага! У районі [назва району/вулиці з першої книги, де стартував Микита] зафіксовано масові заворушення та численні випадки нападу на цивільних. Військові частини підняті по тривозі. Очевидці повідомляють про звуки вибухів. Просимо оминати цей район».

Артем тоді ще не знав ніякого Микити. Він навіть не здогадувався, що саме в цю хвилину, за кілька кілометрів від цього бізнес-центру, якийсь інший хлопець уже веде свій перший, смертельний бій за виживання в новому світі. Для Артема це була просто ще одна страшна назва на екрані. Новина, яка підтверджувала: хаос навколо — це не локальна бійка наркоманів. Це початок чогось глобального і незворотного.

— Артеме, ти йдеш? — гукнув його Макс, який уже стояв біля ліфта. — Ліфти відключають про всяк випадок, пішки спускаємося!

— Так, зараз, — відгукнувся Артем.

Він підхопив свій рюкзак, перевірив, чи на місці гаманець і ключі. Офіс навколо нього порожнів на очах. Папери, залишені на столах, чашки з недопитою кавою, яка ще парувала, увімкнені принтери — все це виглядало як декорації до фільму про покинуте місто.

Коли Артем виходив на сходову клітку, з вулиці через відчинене вікно долетів новий звук. Це був не просто гул машин. Це було багатоголосе, далеке виття автомобільних сирен та перший, чіткий звук далекого, але потужного вибуху, від якого здригнулося товсте скло бізнес-центру.