Глава 2. Робочий день

Маршрутка, як завжди, була забита вщент. Артем стояв, затиснутий між чиїмось мокрим від дощу плащем та гладким чоловіком, який важко дихав йому прямо в потилицю. У салоні пахло сирістю, перегаром і дешевими парфумами. Хлопець дивився у запітніле вікно, намагаючись відгородитися від реальності за допомогою навушників, але дивне видовище біля аптеки все ніяк не виходило з голови. Цей розбитий закривавлений телефон, крик...

— Та ну, дурниця, — прошепотів Артем, струшуючи головою. — Просто район у нас такий. Вічно якісь розборки наркоманів.

О 8:45 він уже заходив до бізнес-центру. Це була звичайна дев'ятиповерхова будівля зі скла та бетону, де його компанія «Глобал Логістик» орендувала весь четвертий поверх. Тут усе дихало звичною, заспокійливою рутиною. Дівчина на рецепції звично посміхалася, турнікети клацали, пропускаючи менеджерів, а в повітрі стояв стійкий аромат свіжомеленої кави з автомата. Ця атмосфера стабільності миттєво заколисала тривогу Артема. Світ був на місці. Все було добре.

Артем пройшов до свого робочого столу в кутку великого оупен-спейсу. Увімкнув комп'ютер, поправив настільний календар і відкрив пошту. На нього одразу вивалилася купа замовлень, накладних та скарг від водіїв фур, які знову десь застрягли під Житомиром.

— О, Тьомич, привєт! — над перегородкою з'явилася розпатлана голова Сергія, старшого менеджера з логістики. Сергію було під тридцять, він вічно кудись поспішав, мав двох дітей і постійно скаржився на тещі. Але сьогодні він виглядав якось інакше. Обличчя було блідим, а під очима залягли темні тіні.

— Привіт, Сірий. Що з тобою? Наче всю ніч вагони розвантажував, — спробував пожартувати Артем, клацаючи мишкою.

Сергій не посміхнувся. Він озирнувся по сторонах, підсунув свій стілець ближче до столу Артема і сів, нервово крутячи в руках ручку.

— Чувак, я сьогодні взагалі не спав, — тихо, майже пошепки сказав Сергій. — У мене вдома вночі такий треш відбувався, що досі руки трусяться.

— Що таке? Знову сусіди затопили?

— Та якби ж то... — Сергій сьорбнув холодної води зі своєї склянки. — Коротше, десь о третій ночі прокидаюся від того, що на поверсі хтось дико реве і вибиває двері. Ну, я подумав, Толік з п'ятнадцятої квартири знову напився. Виходжу в тамбур, дивлюся в глазок. А там Свєтка, його дружина. Але вона... вона якась не така, розумієш? Одяг розірваний, вся в крові, і в стіну головою б'ється. Просто з розгону — бам, бам!

Артем відірвав погляд від монітора. Перед очима знову виник образ шаленого пацієнта, якого вранці пакувала швидка.

— І що ви? Швидку викликали? — запитав хлопець, відчуваючи, як усередині знову починає ворушитися те саме липке відчуття.

— Викликали, — кивнув Сергій, і його голос здригнувся. — Марина, дружина моя, зателефонувала. Так ось, швидка їхала години дві. Коли медики приїхали, Свєтка вже затихла, сиділа на сходах. Вони до неї підійшли, а вона як підскочить! Як закричить — але не по-людськи, а як звір якийсь. І прямо в обличчя лікарю вчепилася. Зубами, Тьом! Шматок щоки йому вирвала. Її ледь учотирьох скрутили, санітар ледве відтягнув. Мені Марина досі з дому дзвонить, плаче, каже, там увесь під'їзд у крові, поліція приїхала, все оточили.

Артем мовчав. Інформація не вкладалася в голові. Офісний шум навколо — клацання клавіатур, чийсь сміх у дальньому кутку, обговорення планів на вихідні — зараз здавався чимось сюрреалістичним на фоні розповіді колеги.

— Може, наркотики нові якісь? — невпевнено припустив Артем. — Зараз же повно всякої хімії. Психоз якийсь масовий.

— Не знаю, братан... Але мені капець як стрьомно. Я Марині сказав двері нікому не відчиняти й сидіти вдома.

Розмову перервав голос начальника відділу, який зажадав терміновий звіт по поставках. Сергій зітхнув і повернувся до свого робочого місця. Артем теж спробував зануритися в роботу, але цифри на екрані розпливалися.

Ближче до одинадцятої години ранку в офісі почалися перші помітні зміни. Люди все частіше відволікалися від моніторів і заглядали в телефони. Робота почала гальмувати.

Артем помітив, що один із логістів, який зазвичай голосно розмовляв по телефону з клієнтами, зараз просто сидів і розгублено дивився на екран мобільного.

— Хлопці, у когось Київстар ловить? — голосно запитала Юля, дівчина з бухгалтерії. — Мені мама не може додзвонитися, каже, мережа падає.

— У мене Водафон, теж одна паличка залишилася, — відгукнувся хтось із глибини залу. — І інтернет мобільний ледь повзає. Напевно, якась аварія на вишці.

Артем перевірив свій телефон. Справді, значок 4G зник, змінившись на блеклу літеру «E», а потім і зовсім з'явився напис: «Тільки екстрені виклики». Стаціонарний інтернет в офісі поки що працював, але сайти новин завантажувалися неймовірно повільно, наче мільйони людей одночасно намагалися оновити сторінки.

Артем відкрив один із великих українських інформаційних порталів. Головна сторінка завантажувалася хвилини три. Коли текст нарешті з'явився, у хлопця перехопило подих. Заголовки вже не були звичайними:

«МОЗ закликає до спокою: у столиці та обласних центрах зафіксовано спалахи невідомого агресивного розладу».

«МВС запроваджує додаткові патрулі на вулицях Києва».

«На в'їздах до міста утворюються затори, поліція перевіряє пасажирів міжміського транспорту».

Жодних деталей, жодних пояснень. Лише сухі, панічні фрази, які зазвичай пишуть тоді, коли влада сама не розуміє, що відбувається.

У цей момент у кабінет практично забіг директор компанії, Валерій Петрович. Він був без свого звичного піджака, краватка з'їхала вбік, а на лобі блищали краплі поту.

— Так, хвилину уваги всім! — голосно оголосив він, плеснувши в долоні. В оупен-спейсі миттєво запала тиша. — Мені щойно дзвонили з асоціації. По місту якісь заворушення, кажуть, рекреаційна зона закрита, метро працює з перебоями. Мережа лягає. Працюємо до обіду. О першій годині всі закривають комп'ютери й їдуть додому. Про всяк випадок. Зрозуміло?