Глава 1. Звичайний ранок

Глава 1. Звичайний ранок

Будильник на старому Xiaomi розірвав тишу зачовганої орендованої квартири рівно о 6:30 ранку. Артем не розплющив очей одразу — він лише намацав рукою холодний екран і з роздратуванням змахнув пальцем праворуч, даруючи собі ще десять хвилин ілюзорного спокою. За вікном, десь у сірих нутрощах спального району Києва, починалося звичайне осіннє життя. Гули перші маршрутки, хтось голосно ляскав дверима під'їзду, а під вікнами монотонно двірник підмітав сухе листя, шурхаючи мітлою по асфальту.

Коли телефон завібрував удруге, Артем важко зітхнув і сів на ліжку. Йому був двадцять один рік, і все його життя наразі вимірювалося графіком «п'ять через два». Жодного військового досвіду, жодних серйозних струсів — звичайна школа в невеликому містечку, переїзд до столиці, скромна посада помічника логіста в середній компанії та постійна нестача грошей до зарплати.

Він пройшов на крихітну кухню, де на підвіконні вже тиждень порожніла пластикова коробка з-під печива. Натиснув кнопку чайника. Той загарчав, розганяючи нічну прохолоду. Артем насипав у чашку дві ложки дешевої розчинної кави й за звичкою розблокував телефон, щоб погортати стрічку новин.

Екран зустрів його сотнями заголовків. Політики сперечалися про бюджет, десь у Європі обговорювали нові екологічні податки, а на спортивних сайтах смакували черговий програш збірної. Проте серед цього інформаційного шуму Артем помітив одну дивну новину з регіональних пабліків західних областей. «У Волинській області зафіксовано спалах невідомої інфекції серед великої рогатої худоби. Введено тимчасовий карантин у двох селах».

— Знову якась чума чи пташиний грип, — пробурмотів хлопець собі під ніс, заливаючи каву окропом. — Наче інших проблем немає. Он за оренду треба до десятого числа закинути, а в кишені мінус.

Він не надав цьому значення. Кожного дня у світі щось ставалося: то повені, то нові віруси, які зникали так само швидко, як і з'являлися в заголовках жовтої преси.

Артем підійшов до вікна, тримаючи в руках гарячу чашку. Сонце повільно піднімалося над панельними дев'ятиповерхівками, фарбуючи небо в блідо-рожевий колір. На дитячому майданчику молода мама вже котила візочок, а старий сусід з третього поверху повільно вигулював свого товстого спанієля. Все було настільки звичним, мирним і передбачуваним, що сама думка про те, що цей механізм може зламатися, здавалася абсурдною.

Артем вважав себе хорошою людиною. Він завжди притримував двері в метро для літніх людей, міг віддати останні паперові п'ятдесят гривень безхатьку біля супермаркету і щиро вірив, що якщо ти ставишся до світу з добром, то й світ відповість тобі тим самим. Він боявся багатьох речей: раптової хвороби, втрати роботи, стоматологів і, якщо бути чесним, смерті. Але зараз, дивлячись на прокидаючеся місто, він почувався в абсолютній безпеці. Держава, поліція, армія, закони — все це здавалося міцним щитом, який захищає його маленьке, просте життя.

Годинник показував уже 7:15. Час було збиратися. Артем швидко вмився, накинув звичні джинси та сіру худі з капюшоном, в якій почувався найбільш затишно. Кинув у рюкзак ключі, навушники й майже розряджений павербанк.

Виходячи з квартири, він двічі повернув ключ у замку. Цей звук — сухе механічне клацання — зазвичай означав, що його маленька фортеця зачинена. Хлопець навіть не здогадувався, що бачить ці стіни в такому вигляді востаннє.

Спустившись на перший поверх, Артем штовхнув важкі металеві двері під'їзду й вийшов на вулицю. Прохолодне осіннє повітря приємно обпекло обличчя. До зупинки маршрутки залишалося йти хвилин сім повз місцевий невеликий риночок та занедбаний пустир.

Він вставив у вуха навушники, увімкнув улюблений плейлист і рушив уперед, трохи пританцьовуючи в такт мелодії. Світ навколо жив своїм темпом. Але щось у цьому ранкові вже починало ледь помітно змінюватися, руйнуючи звичну гармонію, хоча Артем крізь музику цього ще не чув.

Він пройшов повз продуктові ятки, де продавчині тільки-но викладали на лотки свіжий хліб та овочі. Раптом його увагу привернув дивний рух біля аптеки на розі. Там стояла машина швидкої допомоги з увімкненими, але вимкненими від звуку синіми маячками. Мигтіння ламп відбивалося у вітринах. Два санітари в щільних медичних масках і білих халатах намагалися завантажити на ноші чоловіка.

Артем уповільнив крок і витягнув один навушник. Пацієнт на ношах поводився неадекватно. Він не просто пручався — він буквально вигинався всім тілом, хрипів і намагався вкусити повітря перед собою. Його рухи були смиканими, дикими, наче в людини стався найсильніший напад епілепсії, але водночас у них відчувалася якась тваринна, неприродна сила.

— Тримай його за руки! Сергію, в'яжи ноги, він же зараз ремені порве! — кричав один із медиків, чий лоб уже рясно вкрився потом, попри ранкову прохолоду.

— Та що з ним таке? Він мені ледь палець не відгриз! Наркоман якийсь, чи що? — важко дихаючи, відповідав інший, навалюючись усім тілом на пацієнта.

Перехожі зупинялися, з цікавістю спостерігаючи за сценою. Хтось дістав телефон і почав знімати відео для соцмереж. Артем теж застиг на кілька секунд. Його здивував вигляд цього чоловіка: обличчя пацієнта було блідим, майже сірим, а очі... Крізь розпатлане волосся хлопець встиг помітити, що білки очей незнайомця були покриті густою сіткою лопнулих капілярів, через що здавалися майже повністю червоними.

В один із моментів хворий раптово повернув голову в бік натовпу. Його погляд на секунду зупинився прямо на Артемі. Хлопця пробрало морозом до самих кісток — у цих очах не було нічого людського, жодної іскри свідомості, лише чиста, концентрована лють і голод. Чоловік видав глухий, тваринний рик, від якого присутні мимоволі зробили крок назад.

Медикам нарешті вдалося зафіксувати ремені й заштовхнути ноші всередину машини. Задні двері з гуркотом зачинилися, швидка ввімкнула сирену і, підрізаючи попутні автівки, рвонула з двору в бік проспекту.