Глава 57. Облога

У приміщенні запанувала темрява.

Лише аварійне освітлення слабко підсвічувало коридори.

Капітан Олександр швидко схопив рацію.

— «Бастіон», перевірка периметра.

У відповідь — лише шипіння.

Він насупився.

— Зв'язок заглушили.

Сергій підійшов до вузької бійниці й обережно визирнув назовні.

— Бачу рух.

Між деревами миготіли силуети.

Десять.

Двадцять.

Може, більше.

Вони рухалися без ліхтарів, упевнено, наче давно вивчили базу.

— Це не заражені, — тихо сказав Василь.

— Ні, — відповів капітан. — Це професіонали.

Олександр швидко розгорнув план бази.

— У нас є лише одна перевага.

Вони не знають усіх підземних ходів.

Він показав на карту.

— Якщо прорвуться сюди, ми відходимо цим тунелем.

Без паніки.

Без героїзму.

Наше завдання — вижити.

Микита уважно слухав.

Ще кілька місяців тому він би подумав, що відступ — це боягузтво.

Тепер він знав:

Живий боєць корисніший за мертвого героя.

Перший постріл пролунав о другій ночі.

Куля розбила прожектор на вежі.

Одразу після цього базу накрила хвиля автоматного вогню.

Метал дзвенів.

Бетон кришився.

Ілля здригнувся.

Микита поклав руку йому на плече.

— Не дивись у вікна.

Тримайся поруч.

Хлопчик мовчки кивнув.

За кілька хвилин нападники спробували прорватися через головні ворота.

Капітан дочекався, поки вони підійдуть ближче.

— Зараз.

Він натиснув кнопку.

Перед воротами вибухнули заздалегідь закладені інженерні заряди.

Земля здригнулася.

У повітря злетіли уламки бетону й металу.

Кілька нападників упали.

Інші миттєво відступили.

— Це затримає їх ненадовго, — спокійно сказав Олександр.

— Вони спробують знайти інший шлях.

Саме тоді з боку складів почувся короткий автоматний черговий вогонь.

— Лівий сектор! — закричав Сергій.

Микита разом із ним кинувся туди.

Між контейнерами вже рухалися троє озброєних людей.

Вони проникли на територію через пролом у старій огорожі.

Один із них підняв автомат.

Микита натиснув на спуск майже машинально.

Нападник упав.

Другий сховався за контейнером.

Третій кинув димову гранату.

Густий білий дим миттєво накрив подвір'я.

— Не розділяйтеся! — почувся голос капітана.

Та було вже пізно.

У диму Микита раптом зрозумів, що більше не бачить ні Сергія.

Ні Василя.

Нікого.

Він залишився сам.

І почув зовсім поруч тихі кроки.

Не свої.

Чужі.