Глава 56. Гарнізон

Ніхто не опустив зброї.

Чоловік у військовій формі також не рухався.

Кілька секунд усі мовчки дивилися один на одного.

Першим заговорив Василь.

— Ми не грабіжники.

Нам потрібна допомога.

Військовий уважно подивився на людей.

На пораненого Дениса.

На Іллю.

На виснажені обличчя.

Потім повільно опустив автомат.

— Якщо це правда...

Тоді заходьте.

Але без різких рухів.

Він провів їх углиб бази.

За масивними металевими дверима ховалося невелике укріплене приміщення.

Там горіла лампа від дизельного генератора.

На столі лежали карти.

Рації.

Журнали чергувань.

Здавалося, ніби війна ще не закінчилася.

— Я капітан Олександр Коваль, — представився військовий.

— До апокаліпсису служив тут.

Коли все почалося...

Більшість гарнізону загинула або зникла.

Я залишився.

Сам.

— Сам? — здивувався Сергій.

— Уже майже дев'ять місяців.

Микита уважно дивився на капітана.

Його форма була акуратною.

Зброя — доглянутою.

У кожному русі відчувалася дисципліна.

Олександр відкрив металеву шафу.

— Тут є медикаменти.

Небагато.

Але для вашого пораненого вистачить.

Дениса негайно поклали на ліжко.

Капітан швидко обробив рану.

— Йому пощастило.

Ще день-два без лікування...

І було б пізно.

Денис ледь усміхнувся.

— Дякую...

Увечері всі сиділи в їдальні бази.

Вперше за довгий час вони їли гарячу їжу.

Микита майже не торкався своєї миски.

Олександр це помітив.

— Кого ти втратив?

— Усіх.

Капітан не став ставити інших запитань.

Лише мовчки кивнув.

— Я теж.

Пізніше Олександр запросив Микиту до кімнати зв'язку.

На стіні висіла велика карта України.

Багато місць були перекреслені червоним маркером.

— Бачиш ці позначки?

Микита кивнув.

— Це місця, де ми втратили зв'язок із військовими частинами.

Деякі міста впали за кілька днів.

Деякі трималися місяцями.

А потім...

Тиша.

Він уважно подивився на хлопця.

— Знаєш, що відрізняє солдата від людини, яка просто має зброю?

Микита мовчав.

— Солдат стріляє не тому, що ненавидить.

А тому, що мусить захистити тих, хто стоїть за його спиною.

Як тільки почнеш стріляти через ненависть...

Ти програєш.

Навіть якщо залишишся живим.

Микита нічого не відповів.

Але ці слова врізалися в пам'ять.

У цей самий момент один із датчиків руху на зовнішньому периметрі бази коротко запищав.

Олександр миттєво підняв голову.

Другий сигнал.

Потім третій.

Він різко вимкнув світло.

— Вони знайшли нас...

І цього разу це були не заражені.