Глава 53. Остання ціна

Постріл пролунав так несподівано, що ніхто не встиг зрозуміти, куди він влучив.

Куля розбила стіну будинку за кілька сантиметрів від Сергія.

— Снайпер! По місцях! — закричав Василь.

Усі кинулися за паркани, дерева й покинуті автомобілі.

Микита схопив матір за руку.

— Сюди!

Вони сховалися за бетонним колодязем.

Ілля тремтів, притиснувшись до землі.

Другий постріл.

Третій.

Кулі одна за одною врізалися в асфальт.

— Вони нас притискають! — вигукнув Сергій.

— Не висовуватись!

З другого кінця села почулися крики.

До дороги вибігли заражені.

П'ятнадцять.

Двадцять.

Може, більше.

Шум пострілів розбудив їх.

Тепер вони бігли на всіх без розбору.

— Чорт... — прошепотів Василь.

— Ми між двох вогнів.

— Треба відходити! — крикнув Денис, ледве тримаючись на ногах.

— Не вийде, — відповів Сергій.

— Дорога прострілюється.

Микита швидко озирнувся.

Ліворуч стояв старий продуктовий магазин.

Його задня стіна виходила до вузького провулка.

— Туди!

Група почала перебігати по одному.

Першим побіг Сергій.

Другим — Ілля.

Потім Денис.

Усі встигли.

Настала черга матері Микити.

— Біжи! — крикнув він.

Вона кивнула й зробила крок.

Саме в цю мить пролунав постріл.

Мати різко зупинилася.

Наче перечепилася.

Потім повільно опустилася на коліна.

— Мамо!

Микита кинувся вперед.

Ще одна куля вдарила поруч.

Сергій схопив його за куртку.

— Ні!

— Пусти мене!

— Ти загинеш!

Микита вирвався.

Добіг до матері.

Вона ще була жива.

Кров швидко просочувала її куртку.

Вона дивилася на сина спокійно.

Ніби давно знала, що цей день настане.

— Микито...

Він стиснув її руку.

— Все буде добре.

Ми тебе врятуємо.

Вона ледь помітно похитала головою.

— Послухай мене...

Не дозволяй...

Ненависті...

Зробити тебе...

Таким...

Як вони...

Її голос стих.

Рука повільно вислизнула з його долоні.

Микита завмер.

Світ навколо ніби перестав існувати.

Не було пострілів.

Не було криків.

Лише мертва тиша.

Сергій силою відтягнув його за бетонну стіну саме в ту мить, коли ще дві кулі вдарили в землю там, де вони щойно стояли.

— Вона... — прошепотів Микита.

Сергій мовчав.

Відповідь була очевидною.

Микита більше не плакав.

Він просто дивився перед собою.

Його очі стали порожніми.

Уперше після початку апокаліпсису він нічого не відчував.

Абсолютно нічого.

Десь у будівлі школи невідомий стрілець повільно перезарядив гвинтівку.

Він навіть не знав імені людини, яку щойно вбив.

Для нього це був лише ще один постріл.

Для Микити...

Це був кінець його колишнього життя.