Глава 52. Тиша перед бурею

Денис пережив ніч.

Куля пройшла навиліт, але він утратив багато крові.

Без лікаря його шанси були невеликі.

У мисливській хатині стояла тиша.

Люди говорили пошепки.

Кожен розумів: вони більше не були групою, яка тікає від однієї небезпеки.

Тепер небезпека була всюди.

Сергій розгорнув на столі стару карту.

— Тут, приблизно за двадцять кілометрів, є невелике село.

До апокаліпсису там був фельдшерський пункт.

Якщо пощастить, знайдемо ліки.

Василь задумався.

— А якщо ні?

— Тоді Денис не переживе ще кілька днів.

Запала мовчанка.

— Вирушаємо на світанку, — нарешті сказав Василь.

Пізно ввечері Микита вийшов надвір.

Небо було всіяне зорями.

Так само, як і до апокаліпсису.

Лише світ став зовсім іншим.

— Не спиться?

Він озирнувся.

Поруч стояв Сергій.

— Думаю.

— Про що?

Микита довго мовчав.

— Раніше я думав, що найстрашніше — це заражені.

Потім — «Сірі».

Потім — «Чорні».

А тепер...

Я вже не знаю, кого боятися більше.

Сергій сумно посміхнувся.

— Коли світ руйнується, найнебезпечнішими часто стають не чудовиська.

А люди.

На світанку група вирушила в дорогу.

Автобус залишили.

Пального майже не лишилося, а його двигун було чути за кілометри.

Тепер кожен ніс на собі все, що міг.

Микита закинув рушницю на плече.

Поруч ішла мати.

Позаду — Ілля.

Сергій ішов попереду, уважно вдивляючись у дорогу.

Близько полудня вони дісталися околиці села.

На перший погляд воно було порожнім.

Відчинені хвіртки.

Порожні подвір'я.

Тиша.

— Мені це не подобається, — тихо сказав Сергій.

Василь кивнув.

— Занадто тихо.

Микита вже хотів зробити крок уперед, але раптом помітив дещо на землі.

Свіжі сліди.

Не заражених.

Людей.

І їх було багато.

Він повільно підняв голову.

На другому поверсі сільської школи щось блиснуло.

Оптичний приціл.

— Укриття! — закричав він.

Перший постріл пролунав тієї ж миті.