Глава 51. Крізь вогонь

Перші секунди після початку перестрілки перетворилися на суцільний хаос.

Кулі свистіли над дахом автобуса.

Скло розлетілося на дрібні уламки.

Люди кричали й падали на підлогу.

— Усі вниз! — закричав Василь.

Микита накрив собою матір та Іллю.

Через розбите вікно він бачив лише спалахи пострілів.

«Сірі» наступали з лісу.

«Чорні» відповідали вогнем, використовуючи позашляховик як укриття.

— Романе! Правий фланг! — почувся чийсь крик.

Микита здригнувся.

Він уперше почув командира «Сірих» у справжньому бою.

Роман не кричав.

Не панікував.

Він лише коротко віддавав накази.

І його люди діяли миттєво.

— Обхід!

— Не дайте їм відійти до дороги!

— Двоє зі мною!

Микита несподівано зрозумів, чому ця група досі існувала.

Вони були організованими.

Один із «Чорних» кинув димову гранату.

Дорогу затягнуло густим сірим димом.

— Зараз! — закричав Василь.

— Водію, вперед!

Двигун заревів.

Автобус різко рвонув із місця.

Він врізався у чорний позашляховик.

Метал страшенно загуркотів.

Позашляховик відкинуло в кювет.

Автобус, скриплячи кузовом, прорвався вперед.

Кулі ще кілька секунд били по бортах.

Потім усе стихло.

Ніхто не вимовив ані слова.

Лише через кілька хвилин водій прошепотів:

— Вирвалися...

Люди почали повільно підводитися.

Мати Микити перевіряла, чи не поранений Ілля.

Хлопчик тремтів, але був живий.

Сергій уважно оглянув автобус.

— Денис поранений!

Усі кинулися до задніх сидінь.

Денис притискав руку до живота.

Між пальцями проступала кров.

— Аптечку! — крикнув Василь.

Микита опустився поруч.

— Тримайся...

Денис спробував усміхнутися.

— Бачиш...

Все-таки зачепило...

Через годину автобус зупинився в густому лісі.

Далі їхати було небезпечно.

Пораненого перенесли до старої мисливської хатини.

Жінки намагалися зупинити кровотечу.

Сергій вийшов надвір.

Микита мовчки став поруч.

— Думаєш, хто переміг? — запитав він.

Сергій довго дивився в темний ліс.

— Не знаю.

І, чесно кажучи...

Не хочу знати.

Микита кивнув.

Вперше він подумав, що іноді найкраща перемога — це просто втекти живим.

Десь далеко, за десятки кілометрів від них, на узбіччі дороги Роман дивився на покинутий чорний позашляховик.

Один із його бійців підійшов ближче.

— Вони втекли.

Роман мовчки кивнув.

— І добре.

— Наздоганяти?

Роман подивився в той бік, куди поїхав автобус.

— Ні.

Нехай.

У них попереду набагато страшніший шлях, ніж ми могли б їм влаштувати.

Він розвернувся.

— Відходимо.

Бій закінчився.

Але війна — ні.