Глава 48. Новий прихисток

Ніч видалася холодною.

На фермі майже не залишилося цілих будівель.

Люди розпалили невелике багаття просто у дворі, намагаючись не привертати зайвої уваги.

Микита сидів трохи осторонь.

Він мовчки чистив рушницю.

Колись ця справа його лякала.

Тепер руки працювали самі.

Мати підійшла й сіла поруч.

— Ти майже не говориш.

— Нема про що.

Вона сумно посміхнулася.

— Є.

Але ти тримаєш усе в собі.

Микита опустив голову.

— Якби я був сильнішим...

Можливо, Петро й Андрій зараз були б із нами.

Мати похитала головою.

— Не бери на себе те, чого не можеш змінити.

Інакше це зламає тебе.

Микита нічого не відповів.

На світанку Василь із кількома людьми почав оглядати ферму.

Сарай був майже порожній.

У коморі знайшли кілька банок із соліннями.

У гаражі стояв старий трактор без коліс.

Здавалося, місце давно покинуте.

Раптом Денис покликав усіх.

— Ідіть сюди!

За одним із ангарів були свіжі сліди шин.

Не старі.

Учорашні.

— Тут хтось був, — сказав Василь.

— І зовсім недавно.

Микита присів.

На землі лежав недопалок сигарети.

Ще пахнув тютюном.

— Вони можуть повернутися, — тихо сказав він.

Василь кивнув.

— Саме тому ми не залишимося тут надовго.

Ближче до обіду один із вартових раптом свиснув.

На дорозі з'явилася людина.

Чоловік ішов повільно.

Без зброї в руках.

Коли він підійшов ближче, Микита завмер.

— Сергій...

Це був той самий чоловік із заправки.

Худий.

Втомлений.

Але живий.

Сергій теж упізнав Микиту.

— Я знав, що ми ще зустрінемося.

Василь не опускав рушниці.

— Звідки ти тут?

— Побачив дим.

Вирішив перевірити.

Сергій оглянув людей.

Поранених.

Дітей.

Засмучені обличчя.

— Ваш табір...

Його більше немає?

Микита мовчки кивнув.

Сергій важко зітхнув.

— Тоді часу майже не залишилося.

Усі насторожилися.

— Про що ти? — запитав Василь.

Сергій подивився прямо на нього.

— «Сірі» — не єдина велика група в цьому районі.

І якщо вони змусили вас тікати...

То дуже скоро про вас дізнаються й інші.

А серед них є ті...

Хто не пропонує переговорів.