Глава 47. Попіл

Автобус їхав мовчки.

Ніхто не говорив.

Чути було лише гуркіт двигуна та важке дихання людей.

Микита сидів біля вікна.

Його погляд був прикутий до дороги позаду.

Та табір уже зник за деревами.

Разом із Петром.

Разом із Андрієм.

Мати поклала руку йому на плече.

— Вони дали нам шанс...

Не можна змарнувати його.

Микита нічого не відповів.

Через годину автобус різко загальмував.

— Що сталося? — почувся чийсь голос.

Водій мовчки показав уперед.

Посеред дороги лежала велика вантажівка.

Вона повністю перегороджувала шлях.

— Назад? — запитав Денис.

Водій похитав головою.

— Дорога вузька.

Не розвернемося.

Андрій навчив Микиту однієї речі:

Якщо перешкода виглядає надто зручною — це може бути пастка.

Микита встав.

— Не виходьте.

Спочатку треба перевірити.

Кілька людей здивовано подивилися на нього.

Ще недавно він був звичайним хлопцем.

Тепер говорив упевнено.

— Я піду з тобою, — сказав Василь.

Вони обережно вийшли з автобуса.

Навколо було тихо.

Занадто тихо.

Микита повільно підійшов до вантажівки.

Ключі досі стирчали в замку запалювання.

Двигун був холодний.

— Її поставили тут давно, — прошепотів Василь.

Раптом із лісу долинув знайомий звук.

Хрипіння.

Один заражений вийшов між дерев.

Потім другий.

Третій.

За кілька секунд їх стало більше двадцяти.

— До автобуса! — закричав Василь.

Люди миттєво зачинили двері.

Водій натиснув на газ.

Автобус звернув із дороги просто в поле.

Його сильно трясло.

Колеса грузли в м'якій землі.

Та іншого виходу не було.

Заражені залишилися позаду.

Коли небезпека минула, автобус зупинився біля покинутого фермерського господарства.

Старі ангари.

Напівзруйнований будинок.

Високий металевий паркан.

— Тут заночуємо, — сказав Василь.

Люди повільно почали виходити.

Хтось плакав.

Хтось мовчки переносив поранених.

Микита стояв посеред двору.

Він дивився на захід сонця.

І вперше відчув дивне спустошення.

У нього більше не було дому.

Лише дорога попереду.

Того ж вечора, далеко позаду, серед згарища колишнього табору, Роман повільно обійшов руїни.

Один із його людей підійшов ближче.

— Командире.

Ми не знайшли тіл двох чоловіків.

Роман мовчав кілька секунд.

Потім коротко відповів:

— Значить...

Вони ще живі.

І це означає, що ми ще зустрінемося.