Глава 46. Останній наказ

Табір захлинувся в хаосі.

Палаючі будівлі освітлювали нічне небо.

Повсюди лунали постріли.

Заражені проривалися крізь зламані ворота.

Люди відступали до центру табору.

Петро швидко оцінив ситуацію.

Він зрозумів те, чого ще не розуміли інші.

Табір уже не врятувати.

— Андрію! — крикнув він.

— Тут!

— Збирай усіх, хто ще живий!

— Відходимо до автобусів!

Микита здивовано подивився на Петра.

— Ми... тікаємо?

Петро подивився йому просто в очі.

— Ні.

Ми рятуємо тих, кого ще можемо врятувати.

Через кілька хвилин біля старого автобуса зібралися жінки, діти та поранені.

Двигун ніяк не заводився.

— Швидше! — кричав Василь.

— Він не заводиться!

Механік гарячково повертав ключ.

Раз.

Другий.

Третій.

Нарешті двигун загуркотів.

У цей момент із боку воріт вирвалася велика група заражених.

Вони бігли просто до автобуса.

Микита відчув, як земля ніби пішла з-під ніг.

Вони не встигнуть.

Петро глянув на Андрія.

Жодних слів не було потрібно.

Вони зрозуміли один одного.

— Андрію...

— Знаю.

Андрій перевірив магазин автомата.

Потім усміхнувся.

Вперше за дуже довгий час.

— Микито!

Хлопець підбіг.

— Слухай уважно.

Відтепер...

Ти чоловік у своїй сім'ї.

Бережи маму.

І ніколи...

Не приймай рішення зі злості.

Микита зблід.

— Андрію...

Ні...

Андрій лише міцно обійняв його.

— Дякую, що був поруч.

Потім повернувся до Петра.

Обидва стали посеред дороги.

Автомати були готові.

— Усім іншим — в автобус! — закричав Петро.

— Це наказ!

— Ми не залишимо вас! — вигукнув Микита.

Петро суворо подивився на нього.

— Це теж наказ.

Мати схопила Микиту за руку.

— Ходімо!

Він виривався.

— Ні!

Автобус повільно рушив.

Через заднє вікно Микита бачив, як Петро й Андрій відкрили шквальний вогонь.

Заражені падали один за одним.

Але їх ставало дедалі більше.

Раптом із темряви знову з'явилися «Сірі».

Роман побачив двох чоловіків, які прикривали відступ мирних людей.

Він підняв руку.

— Не стріляти.

Один із його бійців здивовано подивився на командира.

— Чому?

— Вони вже програли.

Нехай ідуть.

Наш бій не з ними.

Автобус набирав швидкість.

Останнє, що побачив Микита, — силуети Петра й Андрія серед вогню та диму.

Потім дорогу закрив густий ліс.

Він більше їх не бачив.

І не знав...

Чи побачить колись знову.