Глава 44. Ціна оборони

Штурм тривав.

Кулі безперервно били по дерев'яних укріпленнях.

Тріски летіли в різні боки.

— Не висовуйтесь! — кричав Андрій.

Микита притиснувся до барикади.

Серце калатало так, що він майже не чув пострілів.

Поряд Василь заряджав мисливську рушницю.

— Ліворуч!

Пролунав постріл.

Один із нападників упав на землю.

Але його місце одразу зайняв інший.

«Сірі» рухалися злагоджено.

Одні прикривали.

Інші обходили табір збоку.

Вони не кричали.

Не панікували.

Вони діяли як добре навчена група.

— Вони прориваються до північної стіни! — закричав вартовий.

Петро миттєво прийняв рішення.

— Василю! Зі мною!

— Андрію, тримай центр!

— Микито, не відходь від Андрія!

— Зрозумів!

Микита перезарядив рушницю.

У цей момент над головою просвистіла куля.

Вона влучила у дерев'яну балку.

Балка тріснула.

Вежа почала небезпечно нахилятися.

— Стрибай! — закричав Андрій вартовому.

Хлопець вистрибнув униз за мить до того, як вежа з гуркотом завалилася.

Хмара пилу накрила подвір'я.

Побачивши, що частина оборони зруйнована, нападники рушили вперед.

— Вперед! — почувся чийсь голос із темряви.

Микита прицілився.

Перед ним вибіг чоловік із сокирою.

Палець завмер на спусковому гачку.

«Людина...»

На одну мить він завагався.

Чоловік уже майже дістався барикади.

Пролунав постріл.

Нападник упав.

Але стріляв не Микита.

Це був Андрій.

— Ти вагався, — коротко сказав він.

— Я...

— Якщо не можеш стріляти — не бери до рук зброю.

Микита мовчав.

Він дивився на нерухоме тіло.

Це був перший раз, коли людина загинула просто перед його очима від кулі союзника.

І він зрозумів, що наступного разу може не бути ні секунди на роздуми.

Раптом із боку складу почувся крик.

— Пожежа!

Одна із запальних пляшок влучила в дах.

Полум'я швидко поширювалося.

Кілька людей кинулися гасити вогонь.

Саме цього й чекали нападники.

Вони відкрили щільний вогонь по тих, хто вибіг із укриттів.

Двоє захисників упали.

Ще один був поранений у плече.

Петро стискав автомат.

— Це відволікання...

Вони хочуть розділити нас.

У цей момент із лісу вийшов Роман.

Він зробив лише кілька кроків уперед.

Підняв гучномовець і голосно сказав:

— Припиніть опір!

— Ми не хочемо знищувати ваш табір!

— Складіть зброю, і ніхто більше не загине!

У відповідь Петро лише передернув затвор автомата.

— Передай своїм людям...

Що ми ще не закінчили.

Роман мовчки опустив гучномовець.

Його обличчя залишалося спокійним.

Він повільно кивнув.

— Шкода.

Він розвернувся до своїх бійців.

І тихо промовив:

— Починайте другий прорив.