Глава 42. Перший постріл

Минуло три дні.

«Сірі» більше не надсилали записок.

Не залишали ящиків.

Не показувалися біля воріт.

Саме це й лякало найбільше.

— Занадто тихо, — сказав Андрій, оглядаючи ліс через бінокль.

Петро мовчки кивнув.

Він теж відчував, що щось наближається.

Микита допомагав ремонтувати генератор.

Раптом почувся різкий свист.

За ним — глухий удар.

Куля влучила в дерев'яний стовп біля воріт.

— До укриття! — закричав Андрій.

Усі кинулися хто куди.

Ще дві кулі вдарили по вежі.

Вартові відкрили вогонь у відповідь.

Та стріляти було майже нікуди.

Ліс приховував нападників.

— Не витрачайте набої! — наказав Петро.

— Вони цього й хочуть!

Постріли припинилися так само раптово, як і почалися.

Минуло кілька хвилин.

Тиша.

Андрій обережно виглянув із-за барикади.

Нікого.

— Вони перевіряли нашу реакцію, — сказав він.

— І наші позиції.

Увечері біля воріт знайшли ще одну дивину.

У землю був встромлений мисливський ніж.

До руків'я була прив'язана фотографія.

Петро повільно взяв її.

На фото були троє людей.

Роман.

Богдан.

І молодий хлопець, дуже схожий на того, про якого говорила Галина.

На звороті було написано:

«Ми не брехали. Він був живий.»

Усі мовчали.

— Це могли зробити до того, як він загинув, — тихо сказав Андрій.

— А могли й учора, — відповів Петро.

Микита дивився на фотографію.

У нього виникло відчуття, що «Сірі» навмисно показують лише частину правди.

Пізно ввечері Микита ніс воду до складу.

Раптом почув тихий плач.

За будівлею сиділа Галина.

Вона тримала в руках стару світлину.

— Це він... — прошепотіла вона.

— Мій син.

Микита сів поруч.

Довго мовчав.

— Думаєте, він ще живий?

Галина не відповіла.

Лише витерла сльози.

— Не знаю...

І це найстрашніше.

Бо поки не знаєш...

Ти продовжуєш чекати.

Микита дивився в темне небо.

Він подумав про свого батька.

Його вже не можна було чекати.

І від цієї думки стало ще важче.

У цей самий час, за кілька кілометрів від табору, Роман опустив бінокль.

Поруч із ним стояли ще шестеро озброєних людей.

— Вони нервують, — сказав один із них.

Роман кивнув.

— Саме цього ми й добивалися.

— Коли починаємо?

Роман ще раз подивився на вогні табору.

І спокійно відповів:

— Завтра вночі.

Нехай думають, що сьогодні їм пощастило.