Глава 41. Другий етап

Ніч минула неспокійно.

Після історії з Галиною ніхто вже не почувався в безпеці.

На світанку Андрій змінив нічний патруль.

Він повільно обійшов паркан.

Усе було тихо.

Занадто тихо.

Раптом він помітив щось біля головних воріт.

На землі лежав дерев'яний ящик.

— Не підходьте! — наказав він.

За кілька хвилин біля воріт зібралися Петро, Василь і Микита.

— Це може бути пастка, — сказав Василь.

Андрій уважно оглянув ящик через бінокль.

Жодних дротів.

Жодних ознак вибухівки.

Він повільно підійшов ближче.

Відкрив кришку.

Усередині лежали консерви.

Кілька упаковок бинтів.

Антибіотики.

І ще один аркуш паперу.

Петро взяв його до рук.

На записці було написано:

«Ми знаємо, що сталося з Галиною.

Вона більше нас не цікавить.

Це не подарунок.

Це нагадування, що ми можемо підійти до ваших воріт тоді, коли самі цього захочемо.»

Запала тиша.

— Вони були тут уночі... — тихо сказав Денис.

— І ніхто їх не помітив.

Андрій стиснув щелепи.

Це було найстрашніше.

Не те, що вони прийшли.

А те, що вони могли прийти будь-коли.

Того ж дня Петро наказав подвоїти охорону.

Тепер на вежах чергували по двоє.

Ворота більше не відчиняли без його наказу.

Навіть діти перестали виходити на подвір'я без дорослих.

Микита допомагав переносити мішки з піском.

Раптом почув знайомий голос.

— Гарно працюєш.

Він озирнувся.

Це був Андрій.

— Ти змінився.

— Після смерті тата...

Інакше не виходить.

Андрій кілька секунд мовчав.

— Не поспішай ставати дорослим.

Повір.

У цьому світі це не перевага.

Микита нічого не відповів.

Увечері вартовий на східній вежі помітив дим.

Тонкий стовп здіймався над деревами.

— Багаття, — сказав Петро.

— Вони спеціально його розпалили.

— Чому?

— Бо хочуть, щоб ми його побачили.

Андрій узяв бінокль.

На узліссі стояли троє людей.

Один із них підняв руку.

Не зі зброєю.

Просто привітався.

Потім вони загасили багаття.

І повільно пішли в ліс.

Наче хотіли сказати лише одне:

«Ми поруч. І ми нікуди не зникли.»

Того вечора Микита вперше відчув не страх.

А злість.

Він стиснув кулаки.

— Скільки ще вони будуть гратися з нами?

Петро подивився на темний ліс.

І тихо відповів:

— До того дня...

Поки хтось не зробить перший постріл.