Глава 37. Сліди

Наступного ранку Петро покликав до себе Андрія, Василя та Микиту.

На столі лежала карта місцевості.

Петро провів пальцем по лісу на схід від табору.

— Ми не можемо просто чекати.

— Що пропонуєш? — запитав Андрій.

— Розвідку.

Не бій.

Не напад.

Лише дізнатися, де знаходяться «Сірі».

Андрій кивнув.

— Це розумно.

За пів години четверо людей уже йшли вузькою лісовою стежкою.

Попереду рухався Андрій.

За ним — Микита.

Петро замикав групу.

Ліс здавався порожнім.

Але всі відчували, що за ними можуть спостерігати.

— Дивись під ноги, — тихо сказав Андрій.

Микита уважно оглянув землю.

Свіжі сліди берців.

Кілька різних розмірів.

Вони були залишені не більше доби тому.

— Їх багато, — прошепотів він.

— Так.

І вони не ховаються.

Через кількасот метрів вони знайшли місце привалу.

Згасле багаття.

Бляшанки з-під консервів.

Акуратно складені дрова.

— Дивно, — сказав Василь.

— Що саме?

— Після себе вони не залишають сміття.

Петро підняв із землі шматок тканини.

Сіра нашивка.

На ній був вишитий вовк.

— Вони були тут сьогодні вранці.

У цей момент Андрій різко підняв кулак.

Усі завмерли.

Попереду почувся людський голос.

— ...ще два дні.

— Потім почнемо.

Микита повільно присів за поваленим деревом.

Крізь гілки він побачив двох озброєних чоловіків.

Вони стояли біля мапи, розкладеної на капоті старого позашляховика.

Один показував рукою в бік табору.

Інший щось записував у блокнот.

— Треба повертатися, — ледве чутно сказав Петро.

Та саме в цей момент під ногою Василя голосно тріснула суха гілка.

Обидва незнайомці миттєво обернулися.

— Там хтось є!

Пролунав крик.

Микита відчув, як кров застигла в жилах.

Андрій різко прошепотів:

— Бігом!

І вся група кинулася в глиб лісу, поки позаду пролунали перші постріли.