Глава 35. Переговори

Наступний день тягнувся нескінченно довго.

Ніхто не виходив за межі табору.

Вартові безперервно оглядали ліс.

Минали години.

Але «Сірі» не з'являлися.

— Може, вони пішли? — тихо запитав Денис.

Андрій похитав головою.

— Ні.

Такі люди не витрачають час даремно.

Вони чекають.

Близько полудня з боку дороги почувся звук двигуна.

Усі миттєво зайняли позиції.

Із-за повороту повільно виїхав старий зелений пікап.

Він зупинився приблизно за сто метрів від воріт.

Із машини вийшов лише один чоловік.

Він був у чистому камуфляжі.

На поясі висіла кобура, але руки були порожні.

Він повільно підняв долоні.

— Я прийшов говорити.

Петро не поспішав відкривати ворота.

— Говори звідти.

Чоловік усміхнувся.

— Мене звати Роман.

Я представляю «Сірих».

— Чого ви хочете?

— Забрати нашу людину.

— Його тут немає.

Роман уважно подивився на людей за парканом.

— Якщо його немає...

Значить, він вас обдурив так само, як і нас.

Петро мовчав.

— Ми не воюємо заради задоволення, — продовжив Роман.

— Але якщо ви приховуєте Богдана...

Ми будемо змушені обшукати табір.

Василь сердито зробив крок уперед.

— Спробуйте.

Роман навіть не змінився в обличчі.

— Я не погрожую.

Я попереджаю.

Микита уважно спостерігав за ним.

У голосі Романа не було злості.

Він говорив спокійно.

Майже байдуже.

Це лякало навіть більше.

— Дайте нам два дні, — сказав Петро.

— Ми самі його шукатимемо.

Якщо знайдемо — повідомимо.

Роман кілька секунд мовчав.

Потім кивнув.

— Два дні.

Не більше.

Він розвернувся й сів у пікап.

Машина повільно зникла за деревами.

Увечері в таборі зібралася рада.

— Не вірю їм, — сказав Василь.

— Я теж, — відповів Андрій.

— Але вони могли напасти сьогодні.

І не напали.

Отже, їм справді потрібен Богдан.

Петро поклав карту на стіл.

— Питання інше.

Де він?

Запала тиша.

Раптом із самого краю кімнати почувся тихий голос.

— Я, здається...

Знаю.

Усі обернулися.

Це був Денис.

Він був блідий.

І дуже схвильований.

— Тієї ночі...

Я бачив Богдана.

Але він був не один...