Глава 32. Полонений

Чоловік не рухався.

Він стояв посеред дороги, тримаючи над головою білу тканину.

— Не стріляйте! — гукнув він. — Я без зброї!

Петро не поспішав виходити.

— Андрію, прикривай.

— Уже.

Андрій зайняв позицію на вежі, тримаючи незнайомця на прицілі.

Ворота відчинилися лише настільки, щоб Петро, Микита та Василь могли вийти.

Вони зупинилися за двадцять метрів від чоловіка.

— Назвися, — сказав Петро.

— Богдан.

— Звідки ти?

— З табору... який уже не існує.

Петро уважно подивився на металевий нашийник.

— Хто це зробив?

Богдан повільно торкнувся шиї.

— Люди, які називають себе Сірими.

Микита насупився.

— Хто вони?

— Колишні військові... охоронці... просто озброєні люди. Тепер уже не має значення, ким вони були.

Вони збирають тих, хто вижив.

Якщо ти сильний — змушують працювати.

Якщо слабкий...

Він замовк.

— Що тоді? — тихо запитав Микита.

Богдан опустив очі.

— Тоді ти для них тягар.

Запала важка тиша.

Петро не відводив погляду.

— Як ти втік?

— Учора вночі.

Під час нападу заражених.

Я побіг у ліс.

Думав, мене застрелять.

Але мені пощастило.

Андрій уважно дивився на нього.

— Якщо ти не брешеш...

Чому прийшов саме сюди?

Богдан дістав із кишені невеликий компас.

— Бо мені сказали, що десь у цих лісах є табір, де ще залишилися нормальні люди.

Я вирішив ризикнути.

Петро мовчав.

Він обійшов Богдана.

Перевірив кишені.

Зброї не було.

— Відчиняйте ворота, — сказав він.

Коли Богдан зайшов усередину, люди одразу почали перешіптуватися.

Дехто дивився зі співчуттям.

Інші — з недовірою.

Мати принесла йому гарячої їжі.

Він їв так швидко, що кілька разів мало не вдавився.

— Повільніше, — сказала вона.

Богдан лише мовчки кивнув.

Увечері Петро зібрав старших.

Микита випадково почув розмову.

— Якщо він каже правду...

"Сірі" можуть бути зовсім поруч.

— А якщо це шпигун? — запитав Василь.

— Саме це ми й повинні з'ясувати.

Раптом із двору почувся крик.

— Його немає!

Усі вибігли надвір.

Двері складу, де тимчасово залишили Богдана, були відчинені.

Усередині — порожньо.

На підлозі лежала лише миска з недоїденим супом.

І шматок паперу.

Петро підняв його.

На ньому великими друкованими літерами було написано лише три слова:

«МИ ВЖЕ ПОРУЧ».