Глава 30. Чужий

Микита завмер.

Чоловік із пістолетом не зводив із нього очей.

— Рюкзак, — повторив він.

— Повільно.

Микита обережно поставив рюкзак на підлогу.

— Молодець.

Чоловік зробив крок уперед.

Він був худий, виснажений і ледве тримався на ногах.

Його куртка була розірвана, а права рука перев'язана брудним бинтом.

— Ти не схожий на бандита, — тихо сказав Микита.

Чоловік гірко посміхнувся.

— А ти не схожий на того, хто мав пережити перший місяць.

Запала тиша.

— Як тебе звати?

— Сергій.

— Ти сам?

Сергій кивнув.

— Уже три тижні.

— Де твоя група?

Він відвів погляд.

— Загинули.

Микита мовчав.

У дверях почувся крок.

— Микито?

Це був Андрій.

Сергій миттєво наставив пістолет у його бік.

Андрій у відповідь підняв автомат.

Кілька секунд ніхто не рухався.

— Опусти зброю, — спокійно сказав Андрій.

— Ні.

— Тоді ти звідси не вийдеш.

Сергій нервово ковтнув.

Його рука почала тремтіти.

Микита уважно дивився на нього.

Він зрозумів одну річ.

Сергій не хотів стріляти.

Він боявся.

— У тебе є сім'я? — несподівано запитав Микита.

Сергій мовчав.

Потім ледь чутно відповів:

— Була.

— Якщо зараз почнеться стрілянина...

Ніхто з нас нічого не виграє.

Сергій повільно опустив очі.

Його пальці розтиснулися.

Пістолет упав на підлогу.

Андрій одразу підняв його.

— Розумне рішення.

Сергій важко сів на ящик.

— Я просто хотів їсти...

Микита відкрив рюкзак.

Дістав одну консерву.

І простягнув її Сергію.

Андрій здивовано подивився на нього.

— Ти впевнений?

— Так.

Сергій узяв консерву.

На його очах з'явилися сльози.

— Дякую...

— Підеш із нами?

Сергій довго мовчав.

Потім похитав головою.

— Ні.

— Чому?

— Якщо звикну до людей...

Буде ще важче знову залишитися самому.

Він підвівся.

Повернув Микиті рюкзак.

— Іди.

Поки не стемніло.

Микита ще кілька секунд дивився йому вслід.

Потім разом з Андрієм повернувся до інших.

Вони знайшли трохи консервів, медикаменти й кілька каністр із пальним.

Для табору цього було небагато.

Але цього вистачало, щоб протриматися ще кілька днів.

Коли група вже відходила від заправки, Микита озирнувся.

Сергія більше не було.

Лише відчинені двері складу повільно скрипіли від вітру.

Микита ще не знав, що це була їхня перша зустріч.

І що колись, через багато місяців, вони побачаться знову.

Тільки тоді один із них уже буде зовсім іншою людиною.