Глава 29. Дорога за припасами

Після смерті Ігоря в таборі стало тихіше.

Навіть діти більше не бігали подвір'ям.

Усі зрозуміли, що укусу не переживає ніхто.

Того ж вечора Петро зібрав усіх дорослих.

На столі лежала стара паперова карта.

Він провів пальцем по дорозі.

— За дванадцять кілометрів звідси є автозаправка і невеликий магазин.

— Думаєш, там ще щось залишилося? — запитав Василь.

— Не знаю.

Але ми повинні перевірити.

У нас закінчується пальне.

Консервів залишилося максимум на тиждень.

Запала тиша.

— Хто піде? — спитав хтось.

Петро подивився на людей.

— Я.

— Андрій.

— Василь.

Потім його погляд зупинився на Микиті.

— І ти.

Мати різко підвелася.

— Ні.

— Він ще дитина.

Петро спокійно відповів:

— Уже ні.

Він добре тримається.

І мені потрібна ще одна людина.

Мати хотіла щось сказати, але Микита випередив її.

— Я піду.

У хатині запанувала тиша.

Мати лише опустила голову.

Вона зрозуміла, що син починає дорослішати значно швидше, ніж мав би.

Наступного ранку четверо людей вийшли за ворота.

Андрій уже міг нормально рухатися.

Плече ще боліло, але він не скаржився.

Дорога була порожньою.

Обабіч стояли покинуті автомобілі.

Деякі вже вигоріли.

Інші ніби чекали своїх власників.

За дві години вони побачили заправку.

Невеликий магазин ще стояв.

Вікна були вибиті.

Навколо — жодного руху.

Петро жестом наказав усім зупинитися.

— Занадто тихо...

Андрій кивнув.

— Перевіримо.

Вони повільно підійшли до входу.

Двері були відчинені.

На підлозі лежало розбите скло.

Полиці майже порожні.

Хтось уже побував тут раніше.

— Розходимося, — тихо сказав Петро.

— Шукаємо все, що ще можна використати.

Микита обережно зайшов у складське приміщення.

Там було темно.

Він світив ліхтариком між коробками.

Раптом промінь вихопив із темряви рюкзак.

Новий.

Майже повний.

Микита відкрив його.

Усередині були консерви.

Аптечка.

І пачка мисливських патронів.

— Петре! — покликав він.

Не встиг він договорити, як за спиною почувся чужий голос.

— Не рухайся.

Микита повільно обернувся.

У дверях стояв чоловік із пістолетом.

Йому було близько тридцяти років.

Неголений.

Виснажений.

Але руки не тремтіли.

— Поклади рюкзак на підлогу.

І не роби дурниць.

Микита мовчки дивився йому в очі.

Це був перший раз, коли зброю наставили не заражені.

А інша людина.