Глава 27. Прорив

Перший заражений випав із мікроавтобуса просто на землю.

За ним — другий.

Третій.

За кілька секунд із салону вилізло ще понад десять.

— Вогонь! — закричав Петро.

Пролунав перший постріл.

Потім другий.

За мить повітря розірвали автоматні черги.

Заражені бігли прямо до воріт.

Двоє впали.

Але інші навіть не сповільнилися.

— Не дайте їм зайти всередину!

Микита схопив монтувалку.

— Ні! — крикнула мати.

Та він уже біг.

Один із заражених переліз через понівечені ворота.

Він кинувся на літнього чоловіка, який не встиг утекти.

Микита замахнувся.

Удар.

Заражений похитнувся.

Другий удар.

Він упав.

— Позаду! — почувся крик Андрія.

Микита різко обернувся.

Ще один заражений вже був за кілька кроків.

Хлопець не встигав.

Раптом пролунав постріл.

Заражений упав просто біля його ніг.

Андрій опустив автомат.

— Не стій на місці!

Микита кивнув.

Бій тривав.

Люди стріляли з веж.

Дехто бився сокирами й ломами.

Повітря було наповнене криками, пострілами та запахом пороху.

Здавалося, що табір ось-ось упаде.

Та раптом Петро закричав:

— Закрити пролом!

Кілька чоловіків підкотили старий трактор.

Він із гуркотом став поперек пошкоджених воріт.

Прохід звузився.

Тепер заражені могли прориватися лише по одному.

Це змінило все.

Захисники почали відбивати атаку.

Через кілька хвилин останній заражений впав.

Запала тиша.

Усі важко дихали.

Петро повільно обійшов подвір'я.

— Поранені?

— Троє!

— Укуси?

Один із чоловіків мовчки підняв руку.

На передпліччі виднівся свіжий укус.

Усі відступили на крок.

Чоловік зблід.

— Ні...

Будь ласка...

Може, цього разу...

Петро повільно опустив голову.

— Відведіть його до окремої кімнати.

Запремо двері.

Почекаємо.

Може, він має рацію.

Може, не заразиться.

Ніхто не сперечався.

Микита дивився, як чоловіка відводять до старого складу.

Той не чинив опору.

Лише весь час повторював:

— Я не хочу помирати...

Я не хочу...

Увечері табір мовчав.

Люди лагодили ворота.

Хтось змивав кров із подвір'я.

Микита сидів на сходах складу.

Він більше не тремтів після бою.

Це налякало його сильніше, ніж самі заражені.

Він починав звикати.

І десь у глибині душі боявся, що одного дня перестане відчувати хоч щось.