Глава 26. Похорон

Дощ почався ще до світанку.

Небо було затягнуте сірими хмарами.

У таборі майже ніхто не розмовляв.

Усі знали, що сьогодні прощатимуться з Олександром.

Четверо чоловіків викопали могилу за парканом, на невеликому пагорбі.

Місце вибрали так, щоб звідти було видно ліс.

Саме той ліс, який він так добре знав.

Микита стояв поруч із матір'ю.

Вона не плакала.

Здавалося, що сліз більше не залишилося.

Петро зробив крок уперед.

— Ми знали Олександра недовго.

Але він врятував життя кільком нашим людям.

І загинув, прикриваючи відступ загону.

Ми цього не забудемо.

Усі мовчки схилили голови.

Микита дивився на дерев'яний хрест.

На ньому ножем уже вирізали:

Олександр Піддубний

...—2026

Без дати народження.

Ніхто її не знав.

Микита опустив у могилу жменю землі.

Вона глухо впала на кришку труни.

І тоді він зрозумів.

Батька більше немає.

Це була не страшна думка.

Це була правда.

Після похорону люди почали розходитися.

Лише Петро залишився біля Микити.

— Твій батько врятував мене.

Микита мовчав.

— Якби не він...

Я б зараз лежав тут замість нього.

Він поклав хлопцеві руку на плече.

— Якщо тобі щось буде потрібно...

Приходь.

Микита лише кивнув.

Він не хотів ні з ким говорити.

Увечері він сидів біля паркану.

У руках тримав компас.

Стрілка спокійно показувала на північ.

— Він любив дивитися на зорі.

Микита озирнувся.

Поруч сів Андрій.

— Коли ми стояли на посту, твій батько завжди казав, що поки бачиш небо — не все втрачено.

Микита мовчав.

— Він багато про тебе говорив.

— Про мене?

— Казав, що хоче, щоб ти виріс кращим за нього.

Хлопець опустив голову.

— Не вийде...

Андрій уважно подивився на нього.

— Не кажи цього.

— Як я можу бути кращим...

Якщо навіть не зміг його врятувати?

Андрій нічого не відповів.

Бо відповіді не існувало.

Раптом із вежі почувся крик.

— Машина!

Усі миттєво схопилися.

До воріт швидко наближався старий білий мікроавтобус.

Він їхав занадто швидко.

— Не відкривати ворота! — наказав Петро.

Але мікроавтобус навіть не збирався зупинятися.

Він на повній швидкості врізався у ворота.

Пролунав страшний гуркіт.

Метал зігнувся.

Двигун заглух.

На кілька секунд усе стихло.

Потім задні двері автобуса повільно відчинилися...

І з темного салону один за одним почали випадати заражені.