Глава 25. Ціна виживання

Ніхто не спав.

Минуло майже дві години.

Сонце вже почало ховатися за верхівками сосен.

Біля воріт стояли озброєні люди.

Кожен вдивлявся в темний ліс.

Микита не знаходив собі місця.

Він ходив від воріт до складу і назад.

Мати сиділа мовчки, міцно стискаючи в руках хустку.

Андрій перевіряв автомат уже, мабуть, десятий раз.

Раптом із вежі закричали:

— Люди!

Усі підбігли до воріт.

Із лісу повільно виходили четверо.

Петро.

Ще двоє чоловіків.

І батько.

Микита відчув, як серце знову забилося.

— Тату!

Він уже хотів побігти назустріч, але зупинився.

Батько йшов дуже повільно.

Лівою рукою він притискав живіт.

Куртка була наскрізь просякнута кров'ю.

— Відчиняйте! — крикнув Петро.

Ворота розчинилися.

Батько ледве переступив поріг.

І одразу впав на коліна.

— Лікаря!

Мати першою підбігла до нього.

Її руки затремтіли.

— Сашо...

— Я тут...

Вона розстебнула куртку.

Під нею була глибока вогнепальна рана.

Куля пройшла навиліт.

Лікарка швидко почала перев'язувати його.

Але вже за кілька секунд похитала головою.

Петро опустив очі.

Він усе зрозумів.

Батько важко дихав.

Потім подивився на Микиту.

— Іди... сюди...

Хлопець став навколішки поруч.

— Тату...

— Послухай...

Не перебивай...

Кожне слово давалося йому важко.

— Бережи... маму...

Не поспішай... довіряти людям...

І...

Завжди... думай...

Перед тим... як натиснути... на спуск...

Він простягнув Микиті свій мисливський компас.

Старий.

Подряпаний.

Той самий, із яким вони багато років ходили до лісу.

— Він... тепер... твій...

Микита взяв компас.

По його щоках текли сльози.

— Ти одужаєш...

Чуєш?..

Ми ще...

Підемо...

На риболовлю...

Батько ледь усміхнувся.

— Обов'язково...

Але в його очах уже не було сил.

Він востаннє подивився на дружину.

На сина.

І повільно заплющив очі.

Його рука безсило впала на землю.

Мати закричала.

Такого крику Микита не чув ніколи.

У таборі запала тиша.

Навіть вітер ніби перестав шуміти.

Микита сидів нерухомо.

Не плакав.

Не говорив.

Лише дивився на компас у своїй долоні.

Усередині щось зламалося.

Не назавжди.

Але так, що вже ніколи не стане таким, як раніше.

Того вечора Микита вперше зрозумів:

У новому світі хороші люди теж помирають.

І ніхто не гарантує, що завтра прокинешся живим.