Глава 24. Вилазка

Микита майже не спав.

Щоразу, коли заплющував очі, згадував слова батька.

«Ти залишишся тут із мамою.»

Ще до світанку табір ожив.

Біля воріт зібралися десятеро людей.

Усі були озброєні.

Петро перевіряв магазини автоматів.

Андрій, незважаючи на поранення, теж вийшов.

— Я готовий.

Батько похитав головою.

— Ти ще слабкий.

— Але...

— Це наказ.

Андрій лише стиснув зуби.

Він розумів, що сперечатися марно.

Батько підійшов до Микити.

Кілька секунд мовчав.

Потім зняв із пояса мисливський ніж.

Той самий, яким він урятував їх біля лісу.

— Тримай.

Микита здивовано подивився на нього.

— Навіщо?

— Якщо мене не буде поруч...

Навчися захищати себе.

— Тату, не кажи так.

Батько усміхнувся.

— Я просто хочу, щоб ти був готовий до будь-чого.

Він міцно обійняв сина.

Потім дружину.

— Я скоро повернуся.

Мати лише мовчки кивнула.

Ворота відчинилися.

Загін вийшов із табору.

Микита ще довго дивився їм услід.

Поки вони не зникли між деревами.

Минуло дві години.

Потім три.

Табір жив звичним життям.

Жінки готували їжу.

Хтось лагодив паркан.

Діти гралися біля складу.

Микита допомагав переносити мішки із зерном.

Але думками був далеко.

Раптом...

Десь у лісі пролунала автоматна черга.

Усі завмерли.

Потім ще одна.

І ще.

Почалася справжня перестрілка.

Петро різко піднявся на вежу.

— Закрити ворота!

— Усі по місцях!

У таборі здійнялася паніка.

Микита дивився в бік лісу.

Постріли не припинялися.

Через кілька хвилин із дерев вибіг чоловік.

Він був увесь у крові.

Без автомата.

Без рюкзака.

— Відчиняйте!

Ворота швидко відкрилися.

Чоловік буквально впав усередину.

— Засідка...

— Хто?

— Не знаю...

Він важко дихав.

— Нас розстріляли...

Усі загинули...

Микита відчув, як земля ніби пішла з-під ніг.

— А мій батько?!

Чоловік мовчав.

Його очі були опущені.

— Я... не бачив...

— Він живий?!

— Я не знаю...

Петро одразу віддав наказ.

— Готуємо пошукову групу!

Микита вже зробив крок до воріт.

Та хтось міцно схопив його за руку.

Це був Андрій.

— Не можна.

— Там мій батько!

— Саме тому не можна.

Ти зараз не думаєш.

Ти біжиш на емоціях.

Микита вирвав руку.

В очах з'явилися сльози.

Але він нічого не сказав.

У цей момент далеко в лісі пролунав одиночний постріл.

Потім настала мертва тиша.

Ніхто в таборі більше не промовив ані слова.