Глава 23. Правила

Ранок у таборі почався ще до світанку.

Микиту розбудив гучний удар металу об метал.

Хтось бив у старий газовий балон.

— Підйом!

Люди повільно виходили зі складу.

Дехто позіхав.

Інші мовчки брали відра й рушали до колодязя.

Петро стояв посеред подвір'я.

— Слухайте уважно!

Усі замовкли.

— У таборі є правила.

Ніхто не краде.

Ніхто не влаштовує бійок.

Після заходу сонця ворота не відчиняються ні для кого.

Навіть якщо хтось благатиме про допомогу.

Серед людей пройшов тихий шепіт.

Петро продовжив:

— Це жорстоко.

Але одного разу ми відкрили ворота вночі.

І втратили дванадцять людей.

Більше такої помилки не буде.

Микита помітив, що кілька людей опустили голови.

Схоже, вони пам'ятали ту ніч.

Після зборів Денис провів Микиту територією.

— Тут кухня.

Там склад.

Он генератор.

І найважливіше...

Він показав на високий паркан.

За ним починався густий ліс.

— Туди без дозволу не ходять.

— Чому?

— Бо звідти вони приходять.

Микита мовчки кивнув.

Ближче до обіду Андрій уже міг ходити.

Плече ще боліло, але виглядав він значно краще.

Батько тим часом допомагав лагодити одну з веж.

— Він у тебе хороший чоловік, — сказав Денис.

— Так.

— Мій батько...

Денис замовк.

— Він не дожив до цього табору.

Микита не знайшов слів.

Він лише поклав руку йому на плече.

Раптом біля воріт здійнявся шум.

Двоє чоловіків сперечалися.

— Ми були там!

— Там є склад із продуктами!

— Нам потрібні люди!

Петро уважно вислухав їх.

Потім сказав:

— Добре.

Завтра вранці підемо.

Микита почув це й одразу подивився на батька.

Той теж усе почув.

Увечері, коли всі вже готувалися до сну, батько тихо сказав:

— Завтра я піду з ними.

— Я теж, — одразу відповів Микита.

— Ні.

— Але...

— Ти залишишся тут із мамою.

Микита хотів заперечити.

Та батько вже прийняв рішення.

Він лише поклав руку синові на плече.

— Інколи найважча робота — це чекати.

Микита мовчки кивнув.

Він навіть не здогадувався, що ця вилазка змінить усе.

І що завтра він востаннє побачить батька таким спокійним.