Глава 21. Засідка

Двері бронетранспортера з гуркотом упали на асфальт.

Із темного відсіку один за одним почали вибігати заражені.

Перший.

Другий.

Третій.

Їх було не менше двадцяти.

Військовий, який кликав на допомогу, встиг зробити лише кілька пострілів.

Потім натовп збив його з ніг.

— Біжимо! — крикнув батько.

Усі кинулися до лісу.

Позаду лунали автоматні черги.

Потім вони стихли.

Микита біг, не озираючись.

Гілки били по обличчю.

Повітря обпікало легені.

— Ліворуч! — скомандував батько.

Вони звернули на вузьку стежку.

Через кілька хвилин крики позаду стали тихішими.

Здавалося, що їм вдалося відірватися.

Але раптом Андрій різко зупинився.

— Не рухайтеся.

Перед ними, між деревами, була натягнута тонка волосінь.

Вона була майже непомітною.

— Пастка... — прошепотів Василь.

Андрій обережно простежив волосінь поглядом.

Вона вела до гранати, захованої під кущем.

Микита відчув, як по спині пробіг холод.

— Хто міг таке зробити?

— Люди, — коротко відповів Андрій.

Батько повільно перерізав волосінь ножем.

Усі полегшено зітхнули.

— Значить, ми не одні в цьому лісі, — сказав він.

Не встигли вони зробити й десяти кроків, як з усіх боків пролунали голоси.

— Зброю на землю!

— Руки вгору!

Із-за дерев вийшли озброєні люди.

Їх було семеро.

Усі в камуфляжі.

Але форма була різною.

Хтось у військових штанях.

Хтось у цивільній куртці.

У кожного — автомат або рушниця.

Попереду стояв високий чоловік із сивою бородою.

Йому було близько п'ятдесяти років.

Він уважно подивився на Микиту, потім на інших.

— Хто ви такі?

Батько не опускав рук.

— Люди, які хочуть вижити.

Чоловік мовчав кілька секунд.

Потім перевів погляд на Андрія.

— Ти військовий?

— Так.

— З якої частини?

Андрій відповів без вагань.

Чоловік кивнув.

Здавалося, він повірив.

— Добре.

Можете опустити руки.

Микита здивовано подивився на батька.

Той усе ще був насторожений.

— Як вас звати? — запитав чоловік.

— Олександр.

— А мене — Петро.

Я командую табором неподалік.

У нас є вода.

Їжа.

Лікар.

І укріплення.

Якщо не боїтеся — ходімо зі мною.

Микита вперше за багато днів відчув слабку надію.

Можливо...

Вони нарешті знайшли безпечне місце.

Але він ще не знав, що за високим парканом того табору ховаються не лише люди, які хочуть вижити, а й таємниці, здатні змінити долю кожного з них.