Глава 19. Ранок після бурі

Микита прокинувся від запаху диму.

Піч майже згасла.

За маленьким вікном уже сірів ранок.

Дощ припинився.

Ліс здавався тихим.

Навіть занадто.

Батько вже не спав.

Він сидів біля дверей із автоматом на колінах.

Поруч лежала мисливська рушниця.

— Як Андрій? — тихо запитав Микита.

Мати перевіряла пов'язку.

— Гарячка трохи спала.

— Це добре...

Андрій відкрив очі.

— Я ще живий?

Василь усміхнувся.

— На жаль для тебе.

У хатині вперше за багато днів почувся тихий сміх.

Навіть Микита ледь усміхнувся.

Та радість тривала недовго.

Батько різко підняв руку.

— Тихо.

Усі замовкли.

Він прислухався.

Потім повільно відчинив двері.

Надворі було порожньо.

Лише мокра трава й густий туман.

— Я скоро повернуся, — сказав батько.

— Куди? — запитала мама.

— Перевірю, чи ті люди справді поїхали.

— Я з тобою, — промовив Андрій.

— Ні.

— Але...

— Ти ще поранений.

Батько подивився на Микиту.

— Пішли.

Микита мовчки кивнув.

Вони обережно рушили стежкою.

Після дощу всюди залишилися сліди.

Батько показав на землю.

— Запам'ятай.

— Що?

— Якщо хочеш вижити — дивись не лише вперед.

Дивись під ноги.

Микита уважно слухав.

— Ось ці сліди залишили ми.

А ці...

Він показав трохи далі.

— Вони свіжі.

— Дезертири?

— Ні.

Микита придивився.

Відбитки були босими.

Неприродно глибокими.

І йшли хаотично.

Батько одразу підняв автомат.

— Назад.

З кущів почувся тихий хрип.

Потім ще один.

Із туману повільно вийшла жінка.

Її одяг був подертий.

Обличчя вкрите кров'ю.

Очі...

Порожні.

Вона зробила ще один крок.

За нею з'явився чоловік.

Потім підліток.

Ще одна жінка.

— Не стріляй, — тихо сказав батько.

— Чому?

— Їх лише четверо.

Якщо вистрілимо...

На звук можуть прийти десятки.

Батько повільно дістав мисливський ніж.

— Дивись уважно.

Микита відчув, як серце знову почало шалено калатати.

Батько зробив крок уперед.

Заражена жінка різко кинулася на нього.

Одним точним рухом він ухилився й ударив ножем.

Вона впала.

Другий заражений був уже поруч.

Батько швидко відступив убік і збив його з ніг.

— Микито!

Хлопець завмер.

Третій заражений біг просто на нього.

Відстань стрімко скорочувалася.

— Не тікай!

Бий!

Микита міцно стиснув монтувалку.

І вперше в житті сам зробив крок назустріч небезпеці...