Глава 18. Не дихати

Кроки зупинилися просто біля дверей.

Микита затримав подих.

У хатині панувала така тиша, що було чути лише потріскування дров у печі.

Батько повільно загасив останній жар, засипавши його попелом.

Темрява стала майже суцільною.

Знадвору хтось смикнув за ручку.

Двері не відчинилися.

— Замкнено, — почувся грубий голос.

— Вибий.

Серце Микити шалено калатало.

Він міцніше стиснув монтувалку.

Перший удар.

Двері здригнулися.

Другий.

Зі стелі посипався пил.

Марійка тихо схлипнула.

Олена швидко затулила доньці рот долонею.

— Тихо... — ледве чутно прошепотіла вона.

Третій удар.

Стара деревина небезпечно затріщала.

Андрій, незважаючи на біль, зайняв позицію біля вікна.

Автомат був готовий.

Батько тихо промовив:

— Без мого наказу не стріляти.

Усі кивнули.

Раптом із лісу почувся пронизливий крик.

Потім ще один.

За ним — десятки інших.

Один із чоловіків надворі нервово вилаявся.

— Чуєте?

— Це заражені!

— Їх багато!

Ліхтарі різко заметушилися між деревами.

— До машин! Швидко!

За кілька секунд нічну тишу розірвали автоматні черги.

Постріли були хаотичними.

Потім пролунав крик.

Ще один.

Микита обережно визирнув крізь щілину.

На узліссі миготіли силуети.

Заражені вирвалися з темряви й кинулися на озброєних людей.

Один із нападників навіть не встиг підняти автомат.

Його збили з ніг.

Інший відкрив вогонь майже впритул.

Фари позашляховиків освітили галявину.

Паніка охопила всіх.

Дезертири відступали до машин, стріляючи без упину.

Двоє встигли застрибнути всередину.

Третій не добіг кількох метрів.

Машини з ревом двигунів зірвалися з місця й зникли серед дерев.

Усе стихло так само швидко, як і почалося.

Лише далекий гуркіт моторів поступово розчинився в нічному лісі.

Батько мовчав ще хвилину.

Потім тихо сказав:

— Сидимо. Не виходимо.

— Вони поїхали, — прошепотів Микита.

— А заражені могли залишитися.

Минуло десять хвилин.

П'ятнадцять.

Ніч знову стала тихою.

Батько обережно прочинив двері.

Холодне повітря одразу ввірвалося до хатини.

Надворі було порожньо.

На землі лежали кілька стріляних гільз.

Плями крові.

Кинутий рюкзак.

І автомат.

Микита повільно підійшов ближче.

Це був справжній автомат.

Він ніколи раніше не тримав такої зброї в руках.

Батько підняв його, уважно оглянув і перевірив магазин.

— Повний...

Він на кілька секунд задумався.

Потім подивився на Микиту.

— Поки що носитиму його я.

Але прийде день...

Коли ти навчишся ним користуватися.

Микита мовчки кивнув.

Він ще не знав, що цей автомат стане початком зовсім іншого життя.