Глава 13. Без шуму

Ми не ворушилися.

Навіть дихати було страшно.

Кроки ставали дедалі ближчими.

Хрускіт сухих гілок луною котився яром.

Чоловік спускався повільно, уважно дивлячись під ноги.

У руках він тримав мисливську рушницю.

— Тут хтось є, — гукнув він нагору.

— Знайшов? — почувся голос іншого.

— Не знаю. Сліди свіжі.

Батько подивився на мене.

Потім на Василя.

Він показав рукою: не рухатися.

Я кивнув.

Серце билося так голосно, що, здавалося, його чути на весь яр.

Чоловік спустився ще нижче.

Тепер між нами залишалося не більше десяти метрів.

Він зупинився.

Подивився навколо.

Потім зробив ще крок.

Під його черевиком хруснула суха гілка.

Василь мимоволі здригнувся.

Чоловік різко повернув голову.

— Хто там?!

Він підняв рушницю.

Батько миттєво вийшов із-за дерева.

— Не стріляй!

Чоловік завмер.

— Ви хто такі?

— Ми просто хочемо пройти.

— Брешеш.

Чоловік зробив ще один крок.

— Зброю на землю.

Батько мовчав.

Я бачив, як він намагався виграти хоча б кілька секунд.

Раптом десь далеко, з боку мосту, пролунав довгий автомобільний сигнал.

Один раз.

Потім ще.

Чоловік на мить озирнувся.

— Що за...

У цей самий момент з дороги долинув панічний крик:

— Вони повернулися!

Почулися постріли.

Один.

Другий.

Третій.

Потім крики перетворилися на суцільний хаос.

Чоловік вилаявся.

— Чорт!

Він кинувся назад угору, навіть не глянувши на нас.

За кілька секунд ми почули, як він кричить своїм:

— До машин! Швидко!

Батько не став чекати.

— Зараз!

Ми побігли в протилежний бік яру.

Василь ледве встигав.

Його рана відкрилася, і на куртці знову проступила кров.

Ми бігли майже п'ять хвилин, поки не опинилися біля вузького струмка.

Батько нарешті зупинився.

— Перепочинемо дві хвилини.

Я важко дихав.

Ноги тремтіли від утоми.

Мама сіла на повалене дерево.

Василь мовчки промив рану холодною водою.

Ніхто нічого не говорив.

Ми були живі.

І цього поки що було достатньо.

Та раптом батько насупився.

Він уважно подивився на землю біля струмка.

Потім повільно присів.

— Це погано...

— Що таке? — тихо запитав я.

Він провів пальцем по вологому ґрунту.

На ньому чітко виднівся великий людський слід.

Поруч — ще один.

І ще.

Їх були десятки.

Усі вони вели в одному напрямку.

Наче зовсім недавно тут пройшла велика група людей...