Глава 11. Через міст

Перший заражений вискочив на міст так швидко, що чоловік із сокирою навіть не встиг підняти зброю.

Він лише скрикнув.

За мить заражений збив його з ніг.

— Стріляй! Стріляй! — закричав хтось.

На мосту загриміли постріли.

Чоловік із карабіном випустив кілька куль поспіль.

Двоє заражених впали.

Третій уже був поруч.

Він кинувся на стрільця, і вони разом перелетіли через бетонну огорожу.

За секунду знизу почувся глухий сплеск.

Ніхто навіть не озирнувся.

Інші заражені вже були за кілька метрів.

— У машину! — крикнув батько.

Мама першою застрибнула в пікап.

Я кинувся за нею.

Батько різко рушив із місця.

Колеса засвистіли по бетону.

Попереду залишалося ще кілька десятків метрів мосту.

Позаду лунали крики.

Я озирнувся.

Чоловік із рушницею ще відстрілювався.

Поруч із ним лежав його поранений товариш.

— Допоможи! — кричав той.

Але ніхто вже не міг йому допомогти.

За мить заражені накрили їх.

Я відвернувся.

Не хотів цього бачити.

Пікап майже доїхав до кінця мосту.

І саме тоді двигун заглух.

— Ні... — прошепотів батько.

Він повернув ключ.

Нічого.

Ще раз.

Лише сухе клацання.

— Що сталося?

— Не знаю...

Позаду вже чулося гарчання.

Батько вдарив по керму.

— Усі виходимо!

Ми схопили рюкзаки.

Я вискочив із машини останнім.

До заражених залишалося менше двадцяти метрів.

— Бігом!

Ми побігли з мосту.

Попереду починався густий сосновий ліс.

Я біг так швидко, як ніколи в житті.

За спиною лунав тупіт десятків ніг.

Серце калатало в грудях.

Гілки били по обличчю.

Дихати ставало дедалі важче.

Раптом мама перечепилася через корінь і впала.

— Мамо!

Я кинувся до неї.

Батько вже піднімав її на ноги.

— Швидше!

Заражені вирвалися з мосту й забігли в ліс.

Відстань між нами стрімко скорочувалася.

Батько різко звернув праворуч.

Попереду виднівся глибокий яр.

— Стрибайте!

Ми один за одним зісковзнули вниз.

Схил був крутий.

Я втратив рівновагу й покотився землею.

За мить поруч приземлився батько.

Мама теж скотилася вниз.

Ми притиснулися до схилу, намагаючись не видавати жодного звуку.

Заражені пробігли зверху.

Їхні кроки ще довго було чути між деревами.

Поступово все стихло.

Я затамував подих.

Минуло кілька хвилин.

Батько обережно визирнув нагору.

Потім тихо промовив:

— Поки що... відірвалися.

Я вперше за весь день дозволив собі глибоко вдихнути.

Але в ту ж мить почув звук, від якого кров застигла в жилах.

Знизу, з темряви яру, хтось тихо прошепотів:

— Допоможіть...

Ми були в яру не самі.