Глава 7. Евакуація

Я майже не спав.

Щойно починали заплющуватися очі, переді мною знову виникало обличчя Іванової дружини.

Вона була схожа на людину.

Але в її погляді вже не залишилося нічого людського.

О п'ятій ранку батько розбудив мене.

— Вставай.

— Уже?

— Так. Виїжджаємо.

Надворі ще стояв густий туман.

На подвір'ї вже був припаркований старенький пікап. Батько складав у кузов каністри з пальним, інструменти та кілька мішків із продуктами.

— Бери тільки найнеобхідніше, — сказав він. — Якщо рюкзак стане занадто важким, він лише заважатиме.

Я поклав усередину запасний одяг, пляшку води, ліхтарик, батарейки, складаний ніж, аптечку та кілька банок консервів.

Мама мовчки зачинила двері будинку.

Перед тим як сісти в машину, вона ще раз озирнулася.

— Думаєш... ми повернемося?

Батько не відповів.

Його мовчання було красномовнішим за будь-які слова.

Ми виїхали на головну дорогу.

Там уже стояли десятки автомобілів.

Люди сигналили, сперечалися, намагалися об'їхати затор узбіччям.

Попереду виднілися військові.

Дорогу перекривали бронеавтомобіль і бетонні блоки.

Озброєні солдати перевіряли кожну машину.

— Документи.

Батько мовчки простягнув посвідчення.

Солдат швидко переглянув його, потім зазирнув у салон.

— Хтось із вас має укуси? Високу температуру? Дивну поведінку?

— Ні.

Солдат уважно дивився ще кілька секунд.

Потім кивнув.

— Проїжджайте. Але далі міст закритий. Їдьте в об'їзд через лісову дорогу.

Ми рушили вперед.

Не встигли від'їхати й кількасот метрів, як позаду пролунали крики.

Я озирнувся.

Чоловік, який стояв у черзі, раптом кинувся на солдата.

Спочатку всі подумали, що це бійка.

Але за секунду стало видно кров.

Солдат упав на землю.

Другий військовий навіть не вагався.

Пролунав постріл.

Потім ще один.

На дорозі почалася паніка.

Люди вискакували з машин, бігли хто куди, залишаючи речі й автомобілі.

Батько різко натиснув на газ.

— Не озирайтеся!

Пікап звернув на вузьку лісову дорогу.

Асфальт швидко змінився ґрунтом.

Дерева зімкнулися над нами, ніби приховуючи від світу.

Я дивився вперед, але не міг позбутися відчуття, що за нами хтось стежить.

А за кілька хвилин ми побачили посеред дороги покинуту військову вантажівку.

Її двері були відчинені.

Навколо не було жодної живої душі.