Глава 5. Перша ніч

У будинку було тихо.

Настільки тихо, що я чув цокання старого годинника на кухні.

Електрики не було вже понад годину.

Мама запалила дві свічки й поставила їх на стіл. Їхнє тремтливе світло ледве освітлювало кімнату.

Батько мовчки сидів біля вікна, тримаючи в руках мисливську рушницю. За все життя я бачив її лише кілька разів. Зазвичай вона припадала пилом у сейфі.

Тепер рушниця лежала заряджена.

— Думаєш, вона знадобиться? — тихо запитав я.

Батько не одразу відповів.

— Сподіваюся, що ні.

Надворі почався дощ.

Краплі били по даху, але навіть вони не могли заглушити дивні звуки, які долинали з вулиці.

Десь далеко гавкали собаки.

Потім різко замовкли.

Мама стиснула чашку так сильно, що пальці побіліли.

— Може, це просто через грозу...

Ніхто їй не відповів.

Я знову дістав телефон.

Мережа з'явилася лише на кілька секунд.

У стрічці промайнуло нове повідомлення:

«У кількох областях оголошено надзвичайний стан. Уникайте контактів із зараженими. Якщо вас вкусили — негайно зверніться до медиків.»

Я не встиг дочитати.

Зв'язок зник.

У двері несподівано хтось голосно постукав.

Раз.

Другий.

Третій.

Ми всі завмерли.

— Хто там? — голосно запитав батько.

— Це я... Іван! Відчиніть!

Сусід.

Батько відчинив двері лише настільки, щоб можна було побачити гостя.

Іван був мокрий до нитки.

— У мене біда... — важко дихаючи, сказав він. — Моя дружина... Їй дуже погано. Вона нікого не впізнає.

— Викликав швидку?

— Немає зв'язку...

Батько мовчав кілька секунд.

Потім узяв аптечку.

— Я піду подивлюся.

— Я з тобою, — сказав я.

— Ні. Залишайся вдома.

Вони швидко зникли в темряві.

Я дивився їм услід крізь дощ.

Минуло десять хвилин.

П'ятнадцять.

Двадцять.

Їх усе не було.

І саме тоді з боку сусідського будинку пролунав постріл.

Один.

Потім другий.

А після них — несамовитий жіночий крик, який обірвався так само раптово, як і почався...