Глава 3. Перший

Крик не вщухав.

Я зірвався з місця й побіг до сусідньої вулиці. Позаду почувся голос батька:

— Стій! Куди ти?!

Я не відповів.

Біля двору дядька Миколи вже зібралися люди. Хтось кричав, хтось нервово говорив по телефону.

— Що сталося? — запитав я, намагаючись проштовхнутися ближче.

— Сергій... Він збожеволів, — тихо відповіла сусідка.

Сергія я знав із дитинства. Він працював водієм, завжди вітався і ніколи не був конфліктним.

Тепер він стояв посеред подвір'я.

Його одяг був забруднений кров'ю та болотом. Голова опущена, руки звисали вздовж тіла.

— Сергію! — гукнув хтось.

Жодної реакції.

— Може, йому погано? — сказав інший чоловік і зробив крок уперед.

Сергій повільно підняв голову.

Його очі були порожні.

Не злі.

Не перелякані.

Просто... порожні.

Усі завмерли.

— Сергію, ти мене чуєш?

Він різко кинувся вперед.

Усе сталося за секунду.

Чоловік не встиг навіть відступити. Сергій збив його з ніг і почав несамовито кусати за плече.

Навколо здійнялися крики.

— Відтягніть його!

— Викликайте швидку!

— Поліцію!

Двоє чоловіків схопили лопати й побігли вперед.

Один удар.

Другий.

Сергій навіть не відреагував.

Він ніби не відчував болю.

Третій удар прийшовся просто в голову.

Лише тоді він упав.

Запала тиша.

Було чути тільки важке дихання людей.

Поранений чоловік стогнав, затискаючи закривавлене плече.

Я відчув, як у грудях усе похололо.

Такого не могло бути.

Це було... неможливо.

Раптом із будинку вибігла дружина Сергія.

— Що ви наробили?!

Вона впала поруч із його тілом і почала плакати.

Ніхто не знайшов слів.

У цей момент у кінці вулиці почувся звук двигуна.

Під'їхав поліцейський автомобіль.

Із нього швидко вийшли двоє поліцейських.

Вони оглянули подвір'я, потім пораненого чоловіка, а тоді — тіло Сергія.

Один із них лише тихо сказав напарнику:

— Уже й тут...

Я почув ці слова.

І вперше зрозумів, що це не випадковість.

Це тільки початок.