Розділ 2. Відлуння слів

Перша Заповідь Чистого Полум'я

«Яко повсть задушує добре зерно, так і магія викривляє суть людську. Бо сказано: світ є глина в руках Творця, і той, хто насмілився змінювати форму її без созволення Його — є злодій і осквернитель.

Скверна магії не в діянні, а в самій природі її:

Вона спокушає гординею, підміняючи працю — дивом.

Вона отруює душу, перетворюючи людину на посудину для стихій неприборканих.

Вона є тінь, що гасить світло істинне.

Тому обов’язок вірного — відкинути жалість. Бо чистішим є попіл безневинного, ніж життя, торкнуте диханням безодні. Лише у вогні душа знаходить первозданну чистоту».

Коли вони нарешті сховалися за важкими дубовими дверима покинутого складу, Мисливець осів на підлогу, притулившись спиною до холодної кам'яної стіни. Важко дихаючи, він дивився, як Елара нишпорить по кутках у пошуках чистої води.

— Ти шепочеш її, — тихо промовила вона, не обертаючись.

— Що? — молодший інквізитор здригнувся.

— Першу Заповідь. Твої губи рухалися, поки ми йшли. «Чистішим є попіл безневинного...» — вона гірко усміхнулася, дістаючи з поясної сумки пучок сушеної шавлії. — Скажи, Мисливцю, ти справді вважаєш, що якщо спалиш мене просто тут, світ стане «чистішим»?

Мисливець подивився на свою набряклу ногу, потім на дівчину, яка, попри страх, збиралася його лікувати.

— Так мене вчили. Магія — це хаос. Ти виростила квіти на площі, а завтра через твій викид сили може обвалитися будинок або початися мор. Ти не контролюєш те, що в тобі живе.

— Я контролюю це краще, ніж ти — свою ненависть, — відрізала вона. — Сиди сумирно. Зараз може бути боляче, і якщо ти закричиш, нас знайде та тварюка, що вила на вулиці.

Вона приклала долоні до його кісточки. Мисливець приготувався до удару струму або запаху сірки, але замість цього відчув дивне тепло, що пахло нагрітою на сонці землею.

Він завмер. Тепло, що йшло від її рук, не було схоже на обпалююче полум’я багать, до яких він звик. Воно було м’яким, наполегливим, немов весняне сонце, що пробивається крізь кірку льоду. Мисливець відчував, як кістка стає на місце, як спадає набряк, але разом із фізичним зціленням прийшло лячне відчуття беззахисності.

— Почекай, — він перехопив її зап’ястя. — У заповіді сказано, що магія холодна і забирає життя. Чому тоді... чому мені тепло?

Елара підняла на нього очі, в яких блиснули сльози гніву та втоми.

— Тому що твій Орден написав книгу про світло, сидячи в глибокому колодязі.

Він відпустив її руку, немов обпікся.

— Ти порушуєш закони природи, — його голос звучав уже не так упевнено. — Ти використовуєш силу, яка тобі не належить.

— Ця сила — і є я, — Елара витерла піт із чола забрудненим рукавом. — Це як дихання, Мисливцю. Ти ж не питаєш у Творця дозволу зробити вдих?

Вона різко замовкла. Ззовні, за товстими дверима складу, почувся важкий, вологий звук. Наче хтось волік по бруківці величезний шматок сирого м'яса. Крик, який вони чули раніше, повторився — тепер ближче. Це був не голос звіра. У ньому чулися спотворені людські ридання, що переходили у свист.

— Це «Спотворений», — прошепотів молодший інквізитор, забувши про суперечку. Він потягнувся до пояса. — Прокляття...

— Що це означає? — Елара інстинктивно присунулася ближче до нього, туди, де від чоловіка пахло сталлю та гірким тютюном.

— Це трапляється, коли магію намагаються випалити з людини неправильно. Або коли хтось занадто довго ховається в тумані околиць. Магія всередині гниє, перетворюючи носія на... це.

Двері складу здригнулися від потужного удару. Петлі жалібно скрипнули.

— Відьмо, слухай мене уважно, — Мисливець різко повернувся до неї, його крижані очі горіли холодним вогнем професіонала. — Меч мене більше не слухає. У тебе немає бажання помирати, як і в мене. Твої квіти... вони можуть не тільки лікувати?

— Я не знаю, я ніколи... — вона затнулася, дивлячись на щілину під дверима, з якої почав сочитися дивний сірий туман. — Я завжди намагалася нічого не руйнувати.

— Доведеться почати. Якщо ця тварюка увійде — нам кінець. «Спотворені» не знають жалю, вони відчувають стихію всередині тебе, як хижак — запах крові.

Знову удар. Дерево тріснуло. У щілину, що утворилася, просунулося щось, що віддалено нагадувало людську руку, але позбавлену шкіри, вкриту пульсуючими венами та довгими кістяними наростами.

Елара відчула, як усередині неї закипає паніка. І разом із цією панікою в кінчиках пальців прокинувся свербіж. Не ніжний аромат маків, а їдкий, гіркий запах полину.

— Я боюся, — видихнула вона.

— Використовуй це, — він підвівся, пересилюючи залишковий біль, і загородив її своїм тілом, хоча зі зброї у нього був лише короткий кинжал для причастя. — Перетвори свій страх на шипи.

Двері зірвалися з петель. У темряву складу увірвалася істота — мішанина з плоті та туману, з обличчям, що застигло у вічній масці болю. Вона стрибнула, і в цей момент Елара скинула руки вперед.

Вона не думала про красу. Вона думала про захист.

Крізь кам'яну підлогу, ламаючи плити, з ревом вирвалися стебла дикого терну. Вони були завтовшки з людську руку і всіяні шипами завдовжки з палець. Рослина не просто виросла — вона вистрілила, обплітаючи «Спотвореного» в повітрі, впиваючись у його неприродну плоть.

Істота завилила, забилася в путах, але чим сильніше вона смикалася, тим міцніше стискалися колючі обійми. У повітрі поплив важкий аромат розчавленої зелені та старої крові.

Молодший інквізитор дивився на це, не в силах поворухнутися. Він бачив смерть тисячу разів, але ніколи — таку. Це було жорстоко і... чудово.