Розділ 1. Зимове цвітіння

Ніч в Ельдарні завжди була схожа на липкий саван. Але сьогодні туман пахнув не лише тванню з річки, а й чимось неможливим — ароматом весняного саду.
На ринковій площі з тріснутої криги замерзлого фонтану просто на очах у натовпу вирвався паросток яблуні й за лічені секунди перетворився на квітуче дерево.
​Крик «Скверна!» розітнув тишу. У метушні Елара сподівалася прослизнути непоміченою, але Мисливець уже чекав. Він стояв у тіні собору — молодший інквізитор, відомий як «Холодний Клинок». Високий, у плащі кольору запеклої крові, з обличчям, наче висіченим із гострих кутів та тіней.
​— Стій, — його голос був тихим, але він перекрив шум натовпу.
​У його крижано-блакитних очах не було ненависті — лише впевненість у власній правоті. У ту секунду між ними проскочила іскра впізнавання, яку обоє не змогли б пояснити. А потім вона побігла.
​Елара кинулася в лабіринт вулиць, відчуваючи, як паніка крижаними пазурами стискає горло. Але місто ніби зраджувало її: провулки, що мали б вивести до річки, закінчувалися глухими кутами, а тіні самі виштовхували її під світло смолоскипів. Мисливець не біг — він просто йшов, повільно й невідворотно, але відстань між ними скорочувалася з лячною швидкістю. Здавалося, сам простір стискався під його ногами, підставляючи відьму просто в його руки. Ноги в’язли в багнюці, легені палали, а паніка гнала її все далі й далі.
​Він загнав її в руїни на околиці. Стара оранжерея була побудована над закинутими катакомбами міста, які століттями підмивали вічні дощі Ельдарна. Громада зі скла та потемнілого металу нагадувала ребра величезного звіра, покинутого серед занедбаних маєтків.
​— Досить тікати, — Мисливець ступив під склепіння. — Від Чистого Полум’я не сховатися в тінях, — його голос був рівним, позбавленим емоцій.
​Елара задкувала, поки спина не торкнулася вологої холодної стіни. Залишки скла над головою дрижали від вітру, відбиваючи бліде світло місяця.
Мисливець ішов на неї повільно, з розважливою грацією хижака. Кожен звук його кроків віддавався дзвоном у переляканому серці дівчини.
​— Як тебе звати, відьмо? — запитав він, і його рука в чорній рукавичці повільно лягла на ефес «Холодного Клинка».
​— У квітів немає імен для тих, хто їх топче! — огризнулася вона, її гострий язик спрацював швидше за розум.
​— Значить, ти віддаєш перевагу шипам, відьмо? Що ж, подивимося, наскільки вони гострі.
​Він підняв меч. Руни на лезі, нагодовані молитвами й сіллю, спалахнули синім світлом.
​— Я не робила цього навмисно! — вигукнула вона, і її голос здригнувся.
​— Магія — це паразит, що пожирає душу, — Кайян зробив крок уперед, його меч засяяв ще дужче, відчувши присутність стихії.
​Але коли він зробив різкий випад, під його правою ногою пролунав тонкий сухий тріск. Мисливець завмер, його очі розширилися: будівля, яку століттями підмивали дощі, вирішила, що з неї досить. Плита пішла вниз із моторошним скреготом. Інстинкт спрацював за частку секунди до обвалу; він спробував встромити меч у вцілілий край плити, щоб утриматися, але сталь лише викресала іскри з каменю.
​Чобіт зісковзнув з мокрого каменю, і кісточка вивернулася під неприродним кутом. Мисливець полетів униз. Це був не просто осип — це була пастка часу. Старі склепіння катакомб розверзлися, готуючись поглинути інквізитора разом із його залізними принципами. Він устиг ухопитися за край тріснутої кам’яної плити. Один із гострих уламків розпоров його шкіряний колет на передпліччі, глибоко вгризаючись у плоть.
​— Не рухайся! — вигукнула Елара.
​Мисливець підняв очі. Дівчина стояла на самому краї прірви. Її очі розширилися, а пальці, замазані землею та соком трав, судомно стискали повітря.
​— Тобі варто було б... дати мені впасти, — видавив він крізь зуби. Пальці сковзали по вологому моху. — Це твоє спасіння, відьмо.
​— Замовкни, Мисливцю. Ти занадто важкий для своїх дурних промов, — Елара заплющила очі.
​Вона не вимовила жодного слова закляття. Замість цього вона притиснула долоні до тріснутої підлоги оранжереї. Мисливець почув дивний звук — ніби тисячі комах одночасно заворушилися під землею. Це був скрип деревини. З-під уламків, крізь щілини в камені, вирвалися товсті, вузлуваті корені старої гліцинії, що роками спала в мертвому ґрунті.
​Вони рухалися, наче живі змії, обплітаючи передпліччя інквізитора, створюючи міцну сітку під його ногами. Замість холоду смерті він відчув пульсуюче тепло рослини.
​«Магія — це хвороба», — пролунало в його голові правило Ордену. Але ця «хвороба» зараз тримала його над безоднею міцніше за будь-яку віру.
​Елара простягнула йому руку. Її долоня здавалася такою тендітною порівняно з його загартованими в боях руками, але за її спиною в місячному світлі розпускалися білі квіти шипшини, пробиваючи замерзлу землю.
​— Хапайся, — видихнула вона. — Або ми обоє станемо частиною історії цього підземелля.
​Мисливець вагався лише мить, дивлячись у її зелені очі, і простягнув їй свою руку. Щойно корені виштовхнули його на твердий ґрунт, він грубо відштовхнув її долоню.
​— Більше не торкайся мене... — прочавив він.
​Гул каміння та тріск гнилого дерева все ще стояли у вухах чоловіка. Мисливець важко дихав. Біль у кісточці був пульсуючим, гострим, але куди сильніше пекло праве передпліччя, на якому було випалено символ Ордену. Він зірвав шкіряну рукавичку і в жаху відсахнувся: під шкірою, прямо поверх священного клейма, пульсували тонкі смарагдові вени, що спліталися у візерунок тернового вінця.
​— Що ти зробила? — прошепотів він, дивлячись на Елару з неприхованим жахом. — Що ти впустила в мене?
​— Я просто рятувала твоє життя! — вигукнула вона, відступаючи. — Магія землі відгукнулася на твою рану... вона... вона прижилася в тобі, щоб закрити розрив у плоті.
​Елара стояла за пару кроків, її тонкі пальці все ще тремтіли від магічної напруги. У місячному світлі вона здавалася майже прозорою, а навколо її ніг, пробиваючись крізь щілини в камені, повільно в’янули щойно народжені стебла крученого панича.
​— Чому? — голос молодшого інквізитора був хрипким. — Ти могла залишити мене там. Орден призначив би за твою голову нагороду, але ти була б вільною.
​Елара подивилася прямо йому в очі. Її зіниці були розширені, відбиваючи срібло ночі.
​— Моя бабуся казала: «Смерть завжди встигне зібрати свій врожай, не допомагай їй». До того ж... — вона гірко усміхнулася, — яка свобода у світі, де за кожну розквітлу квітку на тебе чекає багаття?
​Мисливець хотів відповісти, звично процитувати Першу Заповідь Чистого Полум’я про «скверну магії», але слова застрягли в горлі. Він подивився на її руку — на ній не було пазурів чи знаків диявола, лише плями від землі та соку рослин.
​Удалині почулися важкі кроки патруля та брязкіт обладунків. Мисливець подивився на свою руку, яка тепер світилася м’яким, «гріховним» світлом, і на меч, який перестав пізнавати господаря.
​Раптом пролунав різкий звук — удар дзвона на головній вежі. Один, другий... Серія швидких, тривожних ударів.
​— Набат, — видихнув чоловік, миттєво змінюючись в обличчі. Його професійний інстинкт узяв гору над болем. — Це сигнал «Чорної заслони». Хтось або щось прорвалося в місто з Позасвіття.
​У тумані, за пару кварталів від них, почувся крик, який не міг належати людині. Це був високий, вібруючий звук, від якого занило в зубах.
​— Нам не можна тут залишатися, — Мисливець подивився на Елару.
​— Твої брати по зброї прийдуть на дзвін. Тобі краще бути з ними.
​— Якщо вони побачать це... — Мисливець поглянув на свою руку, що світилася, усвідомивши, що його світ рухнув. — Вони не будуть слухати пояснень. Для них я тепер — така ж скверна, як і ти.
​Він різко схопив її за плече, пересилюючи біль у нозі, і потягнув у бік чинбарних складів.
​— Йдемо. Там є склади, про які не знає патруль. І якщо ти хоч раз використаєш свою силу без мого наказу — я вб’ю нас обох.