Хірургія правди

Олена мовчала, її подих ставав переривчастим, наче вона бігла довгий марафон. Маркіян, не чекаючи відповіді, поклав обпалену сосну назад на верстак і взяв у руки рубанок — старий, із відполірованим до блиску руків’ям.

— Ви зараз — один в один як це дерево до того, як я торкнувся його інструментом, — сказав він, починаючи ритмічно зрізати тонку стружку. — Ви вкриті шаром згарища, і за цим згарищем вже не видно людини. Ви так міцно вросли в роль жертви, що вона стала вашою другою шкірою. Ви боїтеся її зняти, бо вам здається, що під нею — порожнеча. Що без вашого «нещастя» ви — ніхто.

Він зробив один різкий, неймовірно точний рух. Сталь з тихим шелестом зрізала великий пласт вугілля на самому краю опіку. З-під чорної, мертвої кірки визирнула ніжно-кремова, жива деревина, що миттєво випустила в повітря солодкий аромат смоли.

— Прийняття — це не слабкість, Олено. Це точка нуль. Це момент істини, коли ти кажеш: «Так, це сталося. Мого вчорашнього світу більше не існує. Але Я — є». Все інше — ілюзія і марна трата дорогоцінної енергії. Ви хочете бути щасливою в новому світі чи хочете бути «правою» у своєму гніві на старий? Вибирайте прямо зараз. Бо якщо вибираєте гнів і саможаль — зачиніть двері з того боку. Я не працюю з матеріалом, що вибрав гниття.

Олена здригнулася, наче від фізичного удару. Слова Маркіяна були болісними, вони різали глибше за будь-яке долото, знімаючи шар за шаром її гординю. Вона подивилася на свої руки — тонкі, з ідеальним манікюром, що тепер був вкритий чорною пилюкою, — а потім на мозолисті, вічні руки теслі. У цю мить щось усередині неї з гуркотом обвалилося. Величезна внутрішня гребля, що тримала океан невиплаканих сліз і задавленого болю, дала тріщину.

— Я... я просто не знаю, як це — бути собою, коли у мене забрали все, що я будувала, — прошепотіла вона, і перша справжня сльоза впала на верстак, миттєво ввібравшись у суху тирсу.