Опір матеріалу

Маркіян нарешті зупинився. Він повільно витер руки об фартух, густо вкритий дрібною тирсою, і підійшов до жінки. У руках він тримав той самий обвуглений шматок сосни, що ще кілька хвилин тому здавався мертвим вугіллям.

— Дивіться уважно, — він підніс дерево майже до її обличчя, так, що вона відчула запах гару. — Це дерево теж кричало, коли його обпалювало металом і вогнем. Воно «думало», що це фінал, абсолютний кінець. Воно пручалося полум’ю кожною своєю клітиною, кожною голкою — так само як ви зараз пручаєтесь реальності. Ви витрачаєте всю свою життєву силу, кожну краплю енергії на те, щоб довести Всесвіту, що він помилився. Ви ведете війну з тим, що вже сталося.

— А хіба ні?! — вона відсахнулася, знявши окуляри. Її очі були червоними від недосипу та гніву. — Це жахлива, безглузда випадковість! Злочин проти мого життя!

— Для лісу вогонь — не помилка. Це етап трансформації, — спокійно, майже сухо відповів тесля. — Поки ви не приймете, що ваша стара галерея і ваш старий дім — це вже попіл, ви ніколи не побачите нового паростка. Ви хочете реставрувати минуле, якого вже немає в координатах цього світу. Я пропоную вам побачити красу в тому, що вижило. Але ви... ви боїтеся навіть забруднити руки об це вугілля. Ви гребуєте власним досвідом, бо він не такий «чистий», як ви собі малювали.

Олена дивилася на чорний стовбур з огидою, що межувала з паралізуючим жахом. — Ви пропонуєте мені полюбити моє нещастя? Це і є ваша славетна мудрість? Бути вдячною за руїни?

— Я пропоную вам прийняти координати, — голос Маркіяна став жорсткішим, наче він знімав кору з її ілюзій. — Якщо ви загубилися в лісі й будете кричати: «я не хочу бути тут, я хочу бути вдома на дивані», ви нікуди не прийдете. Ви просто замерзнете в першу ж ніч. Тільки коли ви скажете собі: «я в лісі, навколо ніч, у мене немає карти, і я зовсім одна», тільки тоді ви почнете шукати сухі дрова, щоб розпалити багаття. Прийняття — це не любов до болю. Це тверезий погляд на карту життя.