Космічний пил у сільській тиші

За вікном почувся хрускіт гравію — звук, що рідко гостював на цій околиці. Великий чорний позашляховик, вкритий товстим шаром сірого прифронтового бруду, завмер біля воріт майстерні. Олена вийшла з машини так, ніби ступала на поверхню іншої, ворожої планети. Дорогий вовняний костюм, вишукані сонцезахисні окуляри, які вона не зняла навіть у тіні навісу, але в кожному її русі читалася ламкість тонкого скла, що вже дало тріщину.

Вона зайшла до майстерні, і повітря миттєво здригнулося від напруги. Вона принесла з собою запах тривоги, далеких пожеж і отого міського поспіху, який тут здавався абсурдним.

— Мені сказали, що ви беретеся за безнадійні випадки, — почала вона, не обтяжуючи себе привітанням. Її голос був натягнутим, він вібрував від стримуваного гніву, який вона намагалася видати за холодну байдужість. — Я не про це обгоріле дерево. Я про... все моє життя.

Маркіян навіть не здригнувся. Він продовжував спокійно вичищати вугілля з глибокої тріщини сосни. Його погляд був зосереджений на волокнах. — Безнадійних випадків не існує в природі, пані Олено, — промовив він, і його голос, густий і теплий, наче мед, заповнив простір між ними. — Буває тільки вперте небажання бачити те, що лежить просто перед очима. Війна — вона ж як велика пожежа в лісі. Хтось тікає, гублячи себе, а хтось стає вугіллям, щоб удобрити нову землю. А ви ким стали?

— Я стала ніким! — раптом вигукнула вона, і цей крик боляче вдарив по стінах, наповнених спокоєм. — У мене був дім у Харкові, була галерея, були плани, розписані на роки вперед! Тепер у мене тільки цей автомобіль, купа боргів і валіза з речами, які мені огидно носити. Це несправедливо! Це помилка Всесвіту! Чому моє дерево згоріло дотла, а ваше... ваше ви реставруєте?