Руки та річні кільця

Ранок у селі починався не з крику півнів, а з низького, утробного гудіння наждаку в руках Маркіяна. Сонце ледь зачепило золотими пальцями верхівки старих верб, що похилилися над річкою, а в майстерні вже панувала густа напівтемрява, замішана на дрібному сосновому пилі та запаху лляної олії. Маркіян працював неспішно. Кожен його рух мав ту особливу завершеність, яка притаманна або стихіям, або ідеально налагодженим механізмам.

Ті, хто бачив його вперше, незмінно губилися в здогадках щодо його віку. На обличчі Маркіяна пролягали глибокі зморшки-ручаї, що свідчили про десятиліття мовчазних спостережень за світом, але спина залишалася прямою, як тесана балка, а руки... руки були руками молодого велетня. Жилаві, вкриті білими шрамами від випадкових щербин інструменту, вони тримали масивний обрубок обпаленої сосни так легко, ніби то було невагоме пір’я. Маркіян не просто стругав чи різав; він ніби вів безперервний діалог із деревом через кінчики пальців. У селі казали, що він вічний. Старий дід Панас, якому вже перевалило за дев’яносто, божився, що пам’ятає Маркіяна таким само сивим і міцним ще зі свого дитинства.

Сьогодні Маркіян готував основу для великої стільниці. Це було особливе дерево — сосна з-під Ізюма, посічена осколками, з глибокою чорною вирвою від опіку, що в’ївся в саме серце стовбура. Більшість теслів без вагань викинули б таке на смітник або розпиляли на дрова, але Маркіян бачив у цій страшній рані унікальний візерунок. Він обережно вводив старе японське долото в обвуглену плоть деревини, шар за шаром вивільняючи світлий, живий, ледь рожевий шар, що пахнув смолою і викликом.