Зошит п'ятий. Остання сторінка

05:55. Світло на горизонті стає червоним.

Я дивлюся на карту, що розгорнута на моєму великому столі. Вона посічена лініями фронту, відмітками про вибухи та пересування військ. Моя країна стікає кров’ю, так само як колися стікали кров’ю мої руки після збору скла. Але тепер я не збираю уламки. Тепер я маю тримати цілу державу, щоб вона не розсипалася на друзки.

Минуле — це паливо. Бідність, дитбудинок, секта, психушка — все це загартувало мене для цієї миті. Я знаю, що таке страх, тому я не боюся. Я знаю, що таке зрада, тому я нікому не вірю.

(Раптом у важкі двері кабінету коротко стукають. Вони відчиняються, і на порозі з’являється Олена, моя секретарка. Вона виглядає втомленою, її обличчя бліде в ранкових сутінках)

— Пане Президенте? — її голос тихий, але в ньому відчувається залізна напруга. — Вибачте, що перебиваю ваші записи. Час вийшов. Командувач на зв’язку, і камера вже встановлена в залі. Люди чекають. Вам потрібно вийти і сказати їм… сказати щось, що дасть їм надію. Як глава держави, ви — єдиний, кому вони зараз вірять, країна у вогні…

Я повільно закриваю червоний блокнот. Замикаю його в шухляду столу. Мої руки не тремтять. Я підводжуся, поправляю темний піджак.

— Я готовий, Олено. Йдемо.

Я виходжу з кабінету, і мої кроки лунають у порожніх коридорах влади так само чітко, як колись лунав дзвін порожніх пляшок на вулицях мого дитинства. Тільки тепер я не прошу милостині. Тепер я диктую волю.