Попіл і Сонце: Записи в червоному блокноті
Зошит третій. Сонце, що вбиває
04:20. Пам’ять стає гострою, як лезо.
Потім були бабуся з дідусем у провінційному містечку, де єдиною розрадою була тиша. Але тиша була оманливою. Саме там я зустрів «Життя». Вони з’явилися, коли мені було дванадцять. Ми були втраченими дітьми, які шукали любові, а вони дали нам «світло».
Нас було тринадцятеро. «Діти Сонця». Нам казали, що цей світ — це в’язниця, а ми — іскри, які мають повернутися до вогню. «Чорна літургія» — так називався фінал. Ми мали піти разом, у мій тринадцятий день народження. Я був готовий. Я хотів цього звільнення від пам’яті про пляшки, про батька, про дитбудинок.
Андрій був моїм єдиним другом. Він був такий же, як я, — поламаний і самотній. Але він не витримав тиску. Секта вимагала від нас повної покори, вони заповнювали кожну хвилину нашого життя молитвами та самобичуванням. Андрій зламався за два дні до ритуалу.
Я ніколи не забуду той день. Поліція приїхала до його будинку. Його мати, повернувшись зі зміни, знайшла його у ванні. Він не дочекався нас. Він пішов сам, забравши з собою всю ту ненависть, яку секта в нас плекала. Це врятувало мене. План «Чорної літургії» був зірваний. Поліція накрила нашу громаду, вчителі зникли, а нас розвезли по психіатричних лікарнях.
Там, у білій палаті, де пахло хлоркою, я дав собі клятву. Я більше не буду іскрою, яка згасає. Я стану сонцем, яке спалює.
#414 в Фантастика
#637 в Детектив/Трилер
#225 в Трилер
Відредаговано: 28.01.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
