Зошит перший. Скляний передзвін

01:40. Тиша, яку перериває лише гул вентиляції.

На моєму столі лежить ручка — важка, золота, подарунок від когось, чиє ім’я я вже не згадаю. Але коли я заплющую очі, мої пальці відчувають не холодний метал, а липку гниль мокрого картону.

Ми з Марією та Пашкою були професіоналами. У сім років я вже знав, що пляшка з-під «Радянського шампанського» — це сміття, за неї не дають нічого, а от горілчана — це двадцять копійок. Ми виходили «на промисел» о п’ятій ранку. Місто в цей час пахло сирістю та перегаром.

Найбільше я боявся за Марію. Вона була маленька, тендітна, її пальці постійно були в синіх синцях від холоду. Ми знаходили порожній мішок з-під цукру і тягнули його за собою, як вбитого звіра. Якщо пощастить знайти цілу пляшку в купі битого скла біля залізничного вокзалу — це була перемога. Я пам’ятаю цей звук: дзинь-дзинь. Скляний передзвін у мішку був нашою музикою. Музикою, яка означала, що ввечері буде хліб. Або хоча б макарони.

Потім ми йшли до «Гастроному». Там зупинялися автівки. Я пам’ятаю свою першу «клієнтку» — брудну дев’ятку кольору «мокрий асфальт». Я підбіг з брудною ганчіркою, яку знайшов у смітнику, і почав терти фари. Водій визирнув у вікно, сплюнув і кинув мені жменю монет прямо в багнюку під мої ноги. Я збирав їх, відчуваючи, як холодний бруд забивається під нігті. Тоді я не відчував приниження. Я відчував лише азарт мисливця.

А по неділях була церква. Ми стояли біля входу, і я вчив Марію правильно тримати руку — долонею догори, трохи зігнувши пальці, щоб здаватися ще слабшими. Люди йшли зі служби, просвітлені й добрі, але на нас дивилися як на комах. Вони кидали дріб’язок, намагаючись не торкнутися нашої шкіри. Я дивився на їхні чисті туфлі й думав: одного дня я змушу цей світ дивитися мені в очі, а не на мої руки.